Глава 15

"Просто довіряй мені". Багатообіцяюча фраза, з великим сенсом... Чудово, коли людина, яку ти любиш всім серцем, хоче щоб їй довіряли... Але здається, довіра пішла проти мене... Я повірила та полюбила, але... краще б я ніколи цього не робила і ніколи не закохувалася.... Мене всі попереджали, а я...я...сліпо вірила йому одному... І що з цього вийшло? А от - нічого... Тільки саме розчарування :( Мої почуття були неочікувані для самої себе... Але насправді щирими... Сама цього не розуміючи я закохувалася у нього кожної секунди... Тільки однієї посмішки мені було достатньо, щоб зрозуміти, що він мені не байдужий, і тільки одного погляду, щоб знати, що він зараз відчуває... Але як би боляче це не було, мої почуття зазнали поразки... Я будувала ілюзії, вважала його найкращим, просто ідеальною версією хлопеця... Та якщо навіть зараз, хоч на секунду закрити очі на всі ці події, моя думка не змінна - я люблю його... Проте він знищив мою довіру, він знищив мене... Всього одна брехня і зв'язок між нами розірвано... Та й не тільки між нами... Юлі я також довіряла, як подрузі... Розповідала всі таємниці, навіть про мою закоханість до Паші вона дізналась першою... А вона так по підлому вчинила зі мною, нічого не розказавши... Ну от справді? Я що не людина? Не зрозуміла б, якби вона сказала, що закохана у Пашу? Так, спочатку ми могли навіть посваритися, але це краще, ніж вести інтриги за моєю спиною... Таємно зустрічатися, поки я гадаю, що мій хлопець любить мене... Хіба це правильно? Правильно, так просто розбивати моє серце? Хах, інколи здається, що я це заслужила, адже закохалась у ловеласа.. хоча мене попереджали про всі можливі наслідки... Але як то кажуть, серцю не накажеш:( 
         І ось я нарешті змогла повернутись додому.... День був занадто важким, хочеться просто лягти у своє ліжечко та поплакати від душі.. Частково так я і зробила.... Сказавши батькам, що я не голодна і одразу ж піду спати, на що вони не дуже добре відреагували та все ж без пояснень відпустили до моєї кімнати.. Навіть не знаю, як я могла втримати всі емоції у собі, адже щойно я ступила на поріг свого дому, як на мій телефон прийшло повідомлення, від... НЬОГО: 
"Кицю, ти справді не так все зрозуміла.. Я люблю тебе... Але напевно, час для нас ще не настав" 
Хотілось викинути телефон у вікно, і більше ніколи не відкривати його повідомлення... Та я навіть немала сил на те, щоб просто заблокувати його... Відповідь так і не написала... А для чого? Я не здатна ні пробачити йому, ні залишити все на своїх місцях.. З очей рікою течуть сльози, а відчуття всередині, ніби проїхались танком... Хочеться кричати, кричати так, щоб мене почав весь світ і водночас, щоб не почув ніхто... Про який час він говорить? Любить мене? Та невже? Він добиває мене кожним своїм словом, кожною брехнею, що стосується його не справжніх почуттів до мене...  Зжимаю телефон у руках, час від часу споглядаю на його повідомлення та згадую те, як він зізнався у своїх почуттях, наш перший поцілунок, згадую дні, коли ми обоє посміхались не відводячи один від одного погляду... Я ж гадала.... Невже я могла так помилятись? Улюблені карі очі ніколи не дивились на мене справжнім проявом почуттів, а так.. звичайною ілюзією, яку і я сама створила:( Боляче, нестерпно боляче.. А найгірше те, що навіть цією брехнею він не зміг вбити все, що я відчуваю до нього...  Комбінація любові, ненависті, почуттів, брехні, щирості та холоду - найжахливіше, що траплялось зі мною у житті... Не витримую і падаю на землю, на коліна, ні на мить не випускаючи із рук телефон...  Плачу так, як ще ніколи не плакала, водночас намагаючись не подати жодного звуку, прикриваю рот рукою, щоб не потривожити батьків... В один момент, телефон вібрує... Дзвонить Тоня... Кидаю його на ліжко. Не відповідаю. Не можу.. Не хочу... Боляче, говорити навіть з нею... Нарешті гаджет замовк, проте засвітився повідомленням:
"Лізко, я знаю, що ти не хочеш говорити... Але просто відпиши.. бо я вже місця собі не знаходжу..." 
"Все добре:) " - пишу їй коротку відповідь... Сказати, що все неймовірно - брехати самій собі, але обтяжувати своїми проблемами я також не хочу :( 
" Гаразд :( Пам'ятай одне, я люблю тебе:) " - присилає своє останнє повідомлення Тоня, в той час, як з моїх очей, здається покотилась сльоза щастя, від того, що в моєму житті з'явилась вона - справжня подруга...
    Решта вечора та загалом вся ніч проходить як у тумані, монотонно... З моїх думок ніяк не сходить його образ: кароокий брюнет, який забрав моє серце в полон своєї прекрасної посмішки, а потім розтоптав мене всього одним поцілунком з іншою... Дивно, правда? Ось тільки недавно я раділа метеликам, що захопили мою душу, тонула від того, коли наші вуста єднались в одне ціле, а тепер тону від сліз, які нещадно ллють з моїх очей, з кожною секундою роблячи їх повними порожнечі... Ближче до ранку приходжу до тями... Не плачу. Дивлюсь в одну точку та ставлю безліч питань, на які не можу знайти жодної відповіді.. Одне з яких залишається незмінним - Чому?