Глава 13

" Біжу, знову кудись біжу... Але цього разу це не темний коридор, а невідомі, моторошні хащі... Високі дерева, посохлі гілки, кущі, які оповиті суцільною темрявою... Чорт забирай! Як же ж тут страшно! Ненавиджу цю темряву! Почуваюсь беззахисною та самотньою... Тривога охоплює мене з ніг до голови, кінчиками пальців відчуваю своє надмірне хвилювання.. Зупиняюсь. Набираю повні легені повітря та видихаю. Не допомогло. Серцебиття тільки прискорилося, як і моє дихання... Між цієї зупинкою, поміж тьмяних заростів, чую пронизливий і знову дівочий,  знайомий сміх... Невже знову переслідує мене? Хоче зламати? Злякати? На мій жаль, їй вдається... Через мою фобію страху, в такій ситуації я просто безсила... Темрява володіє мною повністю... Полонить розум, думки, погляди та навіть дихання, від чого воно тільки важчає. Задихаюсь.. Та щойно, крізь сутінки помічаю постать, здебільшого схожу на тінь... Знову сміх... Постать зникає, ховаючись за деревами... Відновлюю дихання, намагаючись віднайти те марево. Переслідую його ніби той маньяк, а мене слід у слід переслідує суцільне темрява і той заразний, вже огидний для мене сміх .. Ну скільки вже можна сміятись? Самому не набридло? Намагаючись не зачепити за гілля, помічаю як тінь зникає за відображенням дверей, які явно зроблені тонкою рукою справжнього майстра... Але...стоп! Що роблять двері посеред лісу? Безглуздя, суцільне безглуздя... Відступаю на один крок, відчуваючи, що прохолодний вітер ковзнув моїм тілом розвіявши волосся і майже одразу я почула тихий, чоловічий шепіт : "Не бійся! Заходь і дізнаєшся правду! " Не зважаючи на складність всієї ситуації, я зрозуміла - голос на диво приємний, ледь не заполонив мою душу...але от... такий знайомий...ніби дежавю...неначе я зустрічаю цей голос кожного дня, але зараз він звучить так ніжно, загадково, хвилююче, так ніби понад усе, хоче щоб я дізналась про цю правду... Але про яку? Затримую подих, торкаюсь ручки дверей, ступаю крок та опиняюсь за ними... Чагарники зникли, темрява потроху відступила... Знайомі місця дали змогу заспокоїтись... Мої погляди витали посеред нашого класу... Ті самі парти, дошка, навіть вікна та стіни...Так, я не помиляюсь! Все, як у нашому класі.. Але, що я тут забула? На мій подив, прохолодний шепіт вітру відповідає мені: "Зараз дізнаєшся..." Моторошно, але не настільки...Біля вікна помічаю тінь, ту саму, що й в лісі... Кроки прискорюються і я опиняюсь біля нього... Місячне сяйво, яке долинає з вулиці, нарешті дало змогу детально роздивитись темну постать, та впізнати у ньому Пашу... Він тут, зі мною... Яке полегшення... Від душі відляг камінь і здається я могла видихнути з полегшенням... Та де там! Карі очі пропалюють мене холодом та байдужістю, намагаюсь обійняти його та він ставить по перед себе руку зупиняючи мене... Погляд не відводить, вбиває по трохи холодом... Тільки но я хочу промовити бодай слово, як він випереджає мене:
- Ти так і не зрозуміла... Шкода... Я гадав, що ти розумніша?! - нотки сарказму... Це точно мій Паша? 
- Про що ти? Паш, я нічого не розумію..- ледве видавлюю із себе... Не думала, що буде аж настільки важко..
- А про те, щоб ти нарешті відсохла від мене... Казав вже декілька разів, не люблю я тебе Лізо, і ніколи не любив! - сказав, як відрізав, навіть не змінивши жодної емоції... Тільки я відчула, ніби в  моє серце встромили гострого ножа, з кожною секундою просуваючи його все глибше і глибше, добиваючи мене остаточно...
Знову ні звідки, чую дівочий сміх, який повільно наближається... Тіло дівчини опиняється поряд з Пашею, обіймає його, проводячи однією рукою по його волоссю ... У відповідь хлопець нахиляється, даруючи їй свій поцілунок... на моїх очах... Ніж просунули глибше, ще зовсім трохи і він вилізе з моєї спини, повністю розтрощивши моє серце, яке й так майже зруйноване... Очі наповнились слізьми, але я і досі намагаюсь зрозуміти його, виправдати, дати шанс, але нічого подібного не відбувається.... Дівчина, чий сміх став для мене не просто огидою, а справжньою ненавистю, яку хочеться придушити своїми руками, нарешті повертається до мене обличчям... Ііі... краще б я провалилася крізь землю і ніколи цього не побачила... Юля...в обіймах мого хлопця...стоїть, вже навіть не знаю, чи подруга... Стоїть, єхидно посміхаючись... На мить я припиняю дихати, на мить я припиняю існувати, і всього на мить я зупиняю свої сльози, намагаючись зрозуміти, що коїться...
- Що подруго, не чекала такого? Закохалась бідолашна... Не хотіла розбивати твоє серце, але як то кажуть, любов - не вічна... Паші ти просто набридла...- дряпає мою душу словами Юля, але промовляє все пошепки, так щоб тільки я... І це... боляче... Та не настільки, Паша буквально добиває мене: 
- Вибач кицю, але я ніколи тебе не кохав...
Постріл. Удар. Смерть. Раунд.. Ви перемогли... Вам вдалось мене знищити, що далі? Та попри все, я відчуваю пекучий біль всередині.. Біжу, знову біжу. Не хочу бачити їхні обличчя... Не хочу бачити його, але так знову обійняти, почути що це жарт... Але ні, не припиняю бігти... Відчиняю двері і знову опиняюсь у диких хащах... На цей раз мій розум заполонила не темрява, а біль з присмаком розчарування:( Попри все не зупиняюсь, біжу далі... Не звертаю навіть уваги на те, що всі ноги та руки в крові від гілок, що перекривали мою дорогу.... У думках тільки одне " Я ніколи тебе не кохав..." Він, не кохав мене? Ні, я не вірю, це не може бути правдою... Паша не такий, він любить, любить тільки мене... Він сам зізнався мені... А тепер...тепер знищив мене... Сльози течуть, нарешті зупиняюсь посеред галявини, яка освічувалась місячним сяйвом... Падаю від знемоги на землю, ще раз прокручую у пам'яті його словами, а тоді...кричу всією силою, так ніби душа покидаю мене... Розчарування, сльози, біль - все передаю у відчайдушному крику... Навіть не розумію, що болить більше, тіло, яке стікає від крові, чи серце, яке страждає від болі та ножа, який розколов його повністю, розламавши на крихітні уламки... Він ніколи не любив мене? Ніколи? Крізь всі сльози задаю собі безліч питань, а відповідь так і не знаходжу... Дивлюсь на небо, що освічують зорі і тихо промовляю до них: "Але ж я люблю..." 
Прокидаюсь... Кліпаю очима кілька разів, намагаючись відігнати жахіття... Сон, знову дурний, нікчемний сон... Вмиваю обличчя, дивлюсь на свою відображення у дзеркалі і розумію, що плакала не тільки уві сні... Очі червоні, ніби мої сльози не стихали цілу ніч, а в серці відчувається легке поколювання... Ну звичайно, після такого можна і інфаркт дістати... Кілька раз заспокоюю себе, що це всього лиш сон, знову сон.... Ми з Пашею разом... І я його дуже люблю... І він... також.... Випиваю стакан холодної води, щоб повністю прийти до тями, роблю легкий макіяж, обираю сьогоднішній лук, прощаюсь із батьками та поспішаю на школярик... На моє щастя, Юля зайнята - розмовляє з кимось по телефону, при цьому дивно посміхаючись і майже не звертаючи на мене увагу... От і добре, зараз мені найменше хочеться вислуховувати її допити та пусті балачки... Беру свої навушники, вмикаю улюблену мелодію та сповна насолоджуюсь поїздкою... Зрештою в ранковій поїздці до школи є своя романтика:) Спокій, музика та рухливий, швидкоплинний пейзаж за вікном...
  Вже у школі, не доходячи до класу, зустрічаюсь з Тонею, вітаюсь та міцно обіймаю свою подругою, яка ніби ванга помічає мій стан та питає:
- Так, я слухаю, розповідай! Що вже трапилось? Невже знову сон ? 
А вона точно не записалась на битву екстрасенсів? Звідки вона все знає? Навчилась читати думки? Чи залазати іншим в голови? Та це навіть краще... Так буде набагато легше про все розповісти... З полегшенням видихаю, намагаючись повністю, у всіх деталях розповісти про свій кошмар...
- Емм...ну таке...сон не з найкращих..- хитає головою подруга, а тоді додає - І все ж я гадаю, що це якесь попередження для тебе... Не хочу тебе засмучувати, але боюсь, що таке може статись і в реальному житті... - здається, вона хотіла сказати ще багато всього та зупинилась, щойно помітивши, як біля нас опинився Артем... 
Погляд хлопця був як і завжди зосереджений на мені.... Впевнений, але цього разу дещо стурбований... Не питаючи дозволу, просто бере мене за руку та веде за собою... Намагаюсь запитати, що він хоче? Та куди веде? На що отримую коротку відповідь: "Побачиш..." Серцебиття знову прискорюється... Бліннн... майже як у моєму сні... Вів мене тільки голос....і чорт, зараз він схожий на голос Артема.... Я точно з'їхала з глузду... Проте, навіть в реальності страх не зникає.... Куди він веде мене? І головне, що я маю побачити?