Глава 12

Подякувати! Треба подякувати! З такими думками прямую до класу, і як не дивно, сама... Розкриваю двері і переді мною опиняється винуватець моїх "дякую" - Артем... Сіроокий мило посміхається, знову розглядаючи мене з ніг до голови.. Це вже мене аж ніяк не бентежить, як то кажуть, просто звикла... Тільки іноді, сама не розуміючи причини, ніяковію... Але то таке:) Між нами повисла дивна тиша, ми не припиняючи посміхатись дивимось один в одному очі, і щойно я відвертаю свій погляд, як хлопець помічає це, і промовляє:
- Привіт, Лізо!! І чого стоїш? Заходь:) 
Ну точно я стою на порозі! І як я могла цього не зауважити? Нічого не відповідаючи, заходжу до класу та встигаю помітити, що тут нікого не має... Дивно, і куди всі зникли? 
- Хлопці грають у футбол, а за дівчат не знаю...- відповідає хлопець на моє мовчазне питання... Думки навчився читати, чи як? 
- Аа..ну ясно... А ти чому не граєш? 
- Та таке, невелика травма:) 
- Яка ще травма? Де ти вже лазив? - запитую я, відчуваючи, що починаю хвилюватись.. За нього??? 
На моє питання Артем нічого не відповідає, показуючи на ногу, піднімає штанину, і я майже одразу помічаю, що його нога забинтована.. Кошмар, боюсь навіть уявити, що під цим бинтом...
- Оуу, не пощастило тобі :( - затамувавши подих промовляю я, а тоді після короткої паузи додаю - Я цей...хотіла тобі подякувати... 
- І за що це? - із здивованим поглядом сіроокий підходить до мене ближче... Навіть занадто близько...
- Еммм...ну як за що? За вчора.. За квіти.. Мені було дуже приємно:) 
- Ааа.. мені було приємно бачити, як ти посміхаєшся..- просто удар у відповідь... Починаю червоніти:) 
- Дякую:) - кажу я, і не знаю, що тоді мною керувало, який чорт мене вкусив, але я поцілувала Артема у щоку, а потім буквально вилетіла із класу... Серцебиття ніяк не вгамовувалося... Навіщо я це зробила? Для чого? Чому? Боже Лізо, ти дурепа!!! І що він тепер подумаю про мене? А якщо розповість Паші? О ні, ні, ні... Що мені тепер робити? Але .... Це ж просто дружній поцілунок на знак вдячності, от і все... Він нічого не означає, і не буде означати. Правда ж? Я люблю тільки Пашу, а це так - звичайна помилка, дружня подяка... Не знаю, як ще краще це назвати, але точно нічого більшого... Нічого більшого! Вибігаю на подвір'я, щоб подихати свіжим, прохолодним повітрям та вивітрити свої дурні думки з моєї ще дурнішої голови... Ну от чим я тільки думала? Точно не головою.!!! Майже одразу, мене знаходить Тоня і привітавшись, питає:
- Лізо, з тобою все добре? Погано? Можливо, принести води? 
- Та ні, все норм... От тільки...я Артема в щоку поцілувала, за той вчорашній букет. Тоню, яка ж я дурепа! Що мені робити?  Як мені тепер дивитись в очі Паші?  Ідіотка, справжня ідіотка...- відповідаю я, принижуючи себе кожним словом... Так, я заслужила! Люблю одного, а в щоки цілую іншого... Ооо... Боже... Чому все так важко? 
- Годі.. Лізко, перестань... Що ти мелеш? Чому так переживаєш? Ти ж просто подякувала йому, от і все! Знаєш друзі часто так вітаються і таке інше, тому тут немає нічого такого... Йой, так переживаєш за свого Павлика! Йому можна з іншими фліртувати, а тобі що ні! Годі! Перестань! Все добре! Зберися! 
Знову вдихаю ковток свіжого повітря, розжовую всі слова подруги у своїх думках і розумію...вона має рацію! Отже, Паші можна розмовляти з іншими дівчатами, розповідати їм різні жарти, а я картаю себе за те, що просто подякувала легеньким поцілунком у щоку іншому хлопцю за подарунок! Сам винен! Якби швидше дізнався за мій день народження, то б сам отримав цей поцілунок... А так... Маємо, що маємо! Ось тільки тепер перед Артемом буде соромно... Замкнуте коло виходить! 
  Повністю збираюсь із думками та йду разом з Тонею на уроки.... Звичайно дурна ситуація не виходить так швидко з голови, але щойно розпочинається урок, все йде на свої місця! За цей час частенько помічаю загадкові погляди сіроокого, які звичайно ж зупиняються на мене... Нууу, майже як і завжди...але тепер щось інше... Здається... Але напевно, що ні.. просто здається:)  Усіма можливими способами намагаюсь уникати його поглядів... Краще не треба, я не хочу ніяковіти... Подяка! Це була просто подяка! От і все! 
  Нарешті перерва! Суцільне блаженство! Що ж може бути краще? Хтось збирає речі, хтось швидко вибігає на вулицю, а хтось, як от наприклад Пашка з Юлею, разом виходять в коридор.... Стоп! Щооо? Паша? Юля? Коридор? Та ще й разом? Протираю очі, щоб зрозуміти, чи мені на ввижається... Але ні - реальність! От, чорт! Чому вони так часто проводять час разом? Байдуже, що просто спілкуються! Байдуже, що Юля запевняє мене, що він їй не подобається! Байдуже на все, але тільки не на той факт, що вони саме зараз, на всіх, а головне на моїх очах вийшли разом. Навіть цього не приховуючи.... Нууу, якщо не приховують, отже й справді нічого немає? І я просто себе накручую? Просто ревную? Та все ж ноги самі тягнуться до коридору, а очі шукають його, тільки його... І все ж знаходжу їх разом... Трохи розчарована, та все ж вони просто про щось розмовляють! Нічого не законного! Все добре! Але чортова ревність, змушує підійти та розігнати цю ідилію... На душі не спокійно, та все ж я прямую у їх сторону з трохи натягнутою посмішкою... Юля майже одразу ж помічає, відсторонюється від Паші та з  так само, здається натягнутою посмішкою, говорить, дивлячись у мої очі:
- Лізончик, я все зрозуміла! Вже біжу! Тільки не ревнуй!!! 
Посміхаюсь у відповідь та проводжаю поглядом... Дивна вона сьогодні... Та й не тільки вона... Он, Паша теж сам не свій.. Глянув на мене аж тоді, коли Юлі вже було не видно за стіною коридору! І що це значить? Сподіваюсь, що нічого...і це всього на всього моя дурна ревність... Ну ось, нарешті карі очі зупинились на мені... Як же ж я люблю їх шоколадний відтінок, так би в них і потонула.... Наважуюсь обійняти свого опонента, ніжно цілую в щоку та промовляю:
- І про що ви знову балакали? Нічого цікавого - додаю нотки сарказму...
- Так кицю, нічого цікавого!!! - майже повторив він мою фразу... Окей, хай так! Нічого так нічого...
Та щойно я ще хочу сказати, як я за ним скучила, він частково випереджає мене із словами:
- Ну тоді я піду! Маю дещо зробити! - невже я чую нотки холоду в його голосі..?? Ні..ні..ні... Знову просто здалося? Все через ревність та цю Юлю! Неохоче випускаю його із своїх обіймів, хоча точніше, Паша з них виривається, і навіть не посміхнувшись, не поцілувавши просто йде не озираючись... Відчуваю, як холод пробирається по всьому тілу... Надіюсь це не від нього, я просто змерзла, просто змерзла!