Глава 10

" Темний коридор! Біжу в чиїхось пошуках! Серцебиття прискорюється... Та щойно чую знайомий сміх, дихання на мить зупиняється... Намагаюсь зрозуміти звідки долинає цей достатньо знайомий, дівочий голос... Ні звідки з'являються двері, без вагань заходжу опиняючись у темній, просторій кімнаті.... Страх на межі! Ненавиджу темряву! Хвилювання пробирається всім тілом, яке буквально тремтить від жаху... Єдине питання: Де я? Проходжу кілька кроків вперед, та між крихітним проявом світла помічаю силует... Трохи вищий за мене хлопець стоїть обернутий спиною, важко дихає... Наскільки важко, що я помічаю як плавно, поволі рухаються його плечі... Хто це? Не можу розпізнати, занадто темно... Хочу промовити хоч одне слово, але не можу... Можливо все через страх, та я навіть забула як правильно говорити...І що тепер? Не встигаю зрозуміти, як силует бере мене за руку та веде за собою, вправно приховуючи своє обличчя... Зупиняється, нарешті повертається до мене обличчям...і я просто завмираю.... Його...карі...очі... дивляться на мене із злістю, навіть не натякаючи про якусь там любов... -П-п-пашо! - нарешті виловлюю із себе, намагаючись зрозуміти всю злість у рідних очах, від яких тепер віє холодом...
- Хах! Наївна дурепа! Гадала, що я справді закохався у тебе? Ти просто ще одна моя іграшка... Доречі, найкраща із них... Наївно закохалась, повірила ще все це взаємно! Дурепа! Звичайна дурепа, як і всі інші! - лунає його голос, приглушуючи моє дихання, яке от от зупиниться... Всі слова сказані без жодної жалості чи суму... Чиста, солодка, гірка правда, яка долинала від мого кохання , стала для мене ніби лезом...
- Що це означає? - намагаюсь знову запитати... Не вірю! Не вірю! Це просто поганий жарт. Він жартує? Він любить мене. Правда? Зараз знову подарує мені свою прекрасну посмішку та ніжно поцілує! Він же ж любить мене? 
- Лізо, не прикидайся, ніби нічого не розумієш... Не люблю я тебе, і ніколи не любив.. Зрозуміла? - випалює та буквально плює мені в душу своїми словами, своїм холодним поглядом без жодних ознак хоч найменшого тепла...
З очей котяться гарячі сльози... Серце розриває на шматки і я знову чую дівочий сміх... До біса знайомий, але чий? Насміхається з мене? За що? Сміх потроху зникає, Паша знову перетворюється на темний силует, біля якого.... опиняється ще один, обіймаючи за шию та цілуючи....Удар! Серце! Звук! Біль! Та крик душі. Нестримні сльози заглушують все! Знову ця темрява, переповнена страхом та болем! " 
Вдих. Видих..Прокидаюся вся у сльозах... Це всього лиш сон? Це звичайний сон... Серцебиття ніяк не зупиняється, але дихання значно зменшує оберти... Оглядаю свою кімнату, піднімаюсь із ліжка, кладу долоню на своє чоло і нарешті розумію, що це і справді був сон... Біль відлягла від душі... Стало набагато легше:) Вмиваю своє лице холодною водою, не залишаючи жодних слідів від мокрих очей... Це ж просто був сон. Реальність набагато краща! Паша поруч зі мною, зізнався у своїх почуттях, ми разом.... І я його дуже люблю, ніякий сон цього не змінить... Та все ж було дуже страшно, навіть не знаю, що було б якби все це стало реальністю? Думати не хочеться ..Такого ніколи не буде... Та все ж ... страшно:( 
Вже у школі зустрічаюсь з Тонею, якій майже одразу розповідає про свій сон, на що вона промовляє:
- Лізо, не хочу тебе лякати, але можливо цей сон віщий? 
- Віщий? Ти серйозно віриш у всю цю маячню? Це звичайний страшний сон, нічого більшого... Як любить казати мій тато, дурне спить - дурному сниться:) 
- Ну окей, можливо і не віщий! Але все ж таки має щось означати! Попередження наприклад! - не відступаючи від свого, каже подруга...
- Я все одно в це не вірю! І не збираюся вірити! - запевняю в цьому не тільки її, а й себе...
- Гаразд! Але будь обрежнішою! Я не хочу, щоб ти відчула такий самий біль і в реальному житті.... Адже з нашим Павликом можливо все! 
У відповідь нічого не говорю..Який сенс? Всі одної й тої самої думки про Пашу - бабій, але я не припиняю вірити в те, що це не так... Він не такий, він зовсім інший!  Зрештою після цієї розмови одразу ж зустрічаюся із Пашею, який тільки один поцілунком розвіює всі сни та думки, змушуючи думати тільки про нього... А я і не проти, тільки він володар моїх думок та мого серця... На наступній перерві він залишається із хлопцями між різними розмовами, які взагалі мене не цікавлять, а сама блукаю коридором, роздивляюсь різні плакати, які вже бачила дуже багато разів, але всеодно дивлюсь:) Юля знову кудись зникла, а Тоня розмовляє з кимось по телефону... Та й мені не сумно, посміхаюсь навіть попри пережитий сон, та тільки но я згадую про сум, чую знайомий голос:
- Сумуєш? 
Повертаюсь до нього обличчям... Звичайно, це Артем... Куди ж тепер без нього.. Цікаво, куди зникла його задоволена посмішка? Залишились тільки його проникливі погляді, що торкаються аж моєї душі... 
- Зовсім ні... Ось, дивлюся! - відповідаю я, показуючи рукою на один із плакатів і помічаю, як хлопець загадково посміхається...
- І скільки разів? - знову запитує він ..
- Ти про що? 
- Скільки разів ти дивишся на один і той самий плакат поки Паша розмовляє з іншою? 
- Тобто з іншою? Поясни! Паша залишився розмовляти із хлопцями - недовірливо промовляю я, адже насправді нічого не розумію...
- Ти така в цьому впевнена? - посмішка Артема зникає... Спокійний, цікавий і той же розчарований погляд спопеляє мене...
- Так! Я довіряю йому! Та й чому йому мені брехати? 
- Не знаю! - відповів сіроокий та з піднятою бровою продовжиш - Можливо, щоб крутити одразу з двома... Це в його репертуарі! 
- Ні! Ні! Я не вірю! - мій голос став значно тихішим, але я точно не заплачу, я вірю Паші! Не знаю для чого, але Артем хоче просто збрехати от і все!!! 
- Як хочеш!! Я просто хотів відкрити тобі очі на правду... Але це вже твоя справа вірити мені чи ні!!! - він підходить на крок ближче, але я одразу ж відступаю і буквально біжу у пошуках Паші... Все це не може бути так! Не може! Не може! Він так не може!! 
Через кілька секунд знаходжу його у кінці коридору... Невже розмова з хлопцями так швидко закінчилась? Чи стало просто нудно? Та коли я помітила в його компанії Юлю, точніше тільки їх двох, то ледве не згоріла від ревності... Не може бути! Артем казав правду? Ні! Ні! Ні! Цьому точно маю бути логічне пояснення.... Чую її сміх, такий схожий до того, що переслідував мене у сні... Тільки, щоб цей сон не був віщий... Будь ласка, ні.. Вона сміється з його жартів!! Та й він не втрачає можливості подарувати одну із своїх чудових посмішок... І як мені це розуміти? Вдих. Видих.. Заспокойся Лізо, не роби дурниць! У Паші обов'язково знайдеться на все це розумне пояснення... Правда ж? 
- Я вам не заважаю? - із сарказмом питаю я, підходячи до своїх однокласників...
- Ооо, Лізо ну нарешті... Куди ти зникла? Я що мушу розважати твого хлопця? Ось тримай, цілий і не ушкоджений!!! - промовляє Юля із широкою посмішкою... Хммм, вправно викрутилася ... Чи це просто я себе накручую...? 
Юля покидає нас, залишивши з Пашею наодинці... Хлопець підходить, щоб поцілувати мене та я зупиняю його із словами:
- І про що це ви розмовляли? 
- Та, так ні про що... Розповідав їй один жарт, вона оцінила ...- намагається також виправдатися?? Чи все ж ні? 
- Угу, я бачила! - не вдоволено випалюю я, не підпускаючи Пашу до себе ближче... Ну що я зроблю із своїми емоціями? 
Та він ніби не помічає мого сарказму, обіймає за талію, на його обличчі з'являється задоволена посмішка і він шепотом питає:
- Маленька, ти що ревнуєш? 
У відповідь повертаюсь до нього спиною, адже відчуваю, що покриваюсь рум'янцем і аж тоді промовляю своє малослівне "Ні.." На що він швидко реагує та знову повертаючи до себе обличчям, легко цілує у губи, а тоді говорить:
- Люблю тебе!!! 
Метелики знову обхопили мою душу та все тіло:) Цих слів достатньо, щоб я змогла вірити усьому, що він каже!