Глава 9

Не можу повірити в те, що все це відбувається зі мною... Зовсім трошки ігнорування, буквально один день я не привертала його увагу до себе, як він сам зірвався з ланцюга та подолав між нами прірву... Цей поцілунок, його зізнання, яке досі літає у моїй голові... "Я тебе люблю.." Так чітко звучить його голос. Карі очі ніби крізь сон споглядають на мене, а вуста розпливаються в посмішці... Невже це всього лиш сон? Ні-ні-ні-ні... Це все реальність... Я досі відчуваю його гарячий дотик, який торкався моїх губ.. Від цього дня я дівчина Паші:) І це до біса приємно.. Хлопець в якого я закохалася, закохався у відповідь... Це неймовірні, хвилюючі та вкрай загадкові відчуття... 
  Прокидаюсь із посмішкою на обличчі... Згадую всі події, і посмішка стає ще більшою... А коли на телефон приходить повідомлення від НЬОГО, то просто завмираю:
"Доброго ранку, МОЯ красуне:) Чекаю нашої зустрічі у школі)) " 
Його, і тільки його.. Обличчя покривається рум'янцем, швидко одягаюсь та просто з неймовірним настроєм "лечу" до школи... Здається, я була занадто щасливою, буквально світилася цим, що Юля це помітивши запитала:
- Лізо, з тобою все добре? Чого така рада? 
- Я що маю плакати? - із сарказмом відповідаю я...а потім, зрештою додаю-  Причина радості звісно є, але я не знаю як спокійно про неї розказати..
А й справді! Як? Як мені розповісти про це, не запинаючись? Не утворюючи суцільний набір букв? Не розтуляючи рот у величезній посмішці? Не червоніючи, як той запечений рак? 
- Та не тягни, розповідай! Впевнена, що стосується Паші. Правда ж? Аа? - наполягаючи на своєму, промовляє Юля, навіть не уявляючи, що попала в самісіньке яблучко:) 
Просто киваю головою, підтверджуючи всі її слова, а сама налаштовуюсь на розповідь... Так..Вдих. Видих. Вдих. Видих... 
- Паша запропонував зустрічатися... І..я... погодилась...- нарешті видушила із себе, хоча відчула, як мої щоки покрилися рум'янцем... Еххх...на жаль чи на щастя, до цієї реакції я вже звикла... Так би мовити достатньо червоніла, щоб звикнути:) 
Здалось на секунду, ніби Юля засмутилась, чи що? Але напевно мені просто здалося, адже після коротенької мовчанки та перепалки здивованих поглядів, вона промовила у досить веселому тоні: 
- Я така рада за тебе:) Я ж казала, що у вас із ним все взаємно!!! Нарешті! Нарешті він наважився!!! Прийми мої вітаннячка, Лізко:) 
- Юль, я теж дуже рада! Дякую:) Досі не можу повірити, що все це відбувається насправді... 
- Ви з ним просто ідеальна пара! - додає свої роздуми подруга, від чого посмішка ні на секунду не зникає з мого обличчя..
А й справді! Ми з ним чудова, прекрасна, ідеальна пара... Мої блакитні, з його карими очима поєднуються ніби одне ціле... Моє кохання, його кохання і я зовсім забуваю про час... Світ зупиняється коли він просто дивиться у мою сторону, дарує посмішку, притискає до себе та цілує... І байдуже, що під час цього метелики кудись зникають, адже вони з'являються щойно він прошепоче мені три банальних, але таких приємно-важливих слова "Я тебе люблю.." І все, цього достатньо для того, щоб я знову завмерла, знову встигла закохатись ще більше, знову з кайфом поринути і всі ці приємні почуття, які приносять лиш одне задоволення... 
Йду вже таким звичним і навіть не побоюсь цього слова, рідним коридором... Юля, як і завжди кудись зникла.. І зараз мене це хвилює найменше.. Адже мої думки ще й досі захоплені карооким брюнетом.. І тільки но я встигла знову за нього згадати, як хтось швидко схопив мене за руку та притиснувши до однієї із стін коридору, ніжно поцілував... Впізнаю його дотики:) Так, це Паша... Мої щоки покрились звичним рум'янцем, а губи насолодились поцілунком... Його прекрасні очі знову так близько біля мене, можу дивитись на них вічно...
- Привіт, Лізо... Такий радий тебе бачити..- нахилившись до мого вуха, шепоче так ніжно, що по всьому тілу пробігаються мурашки, а серцебиття прискорюється... 
- По тобі видно:) - насмішкувато, замість вітання промовляю я, тим часом прикусивши губу, якої щойно торкались інші... 
Він знову тягнеться до поцілунку, та я зупиняю його із словами:
- Паш:) Скоро урок.. Ходімо!! 
Хлопець посміхається та взявши мене за руку, прямує до класу... Хвилювання знову підвищується.. Невже ми тримаючись за руку зайдемо до класу? Як на це всі відреагують? Та бачу, що Пашу це зовсім не хвилює, адже він не відпускає мене та з широкою посмішкою відкриває двері нашого класу... Так. Треба знову заспокоїтись. Вдих. Видих. Серцебиття прискорюється, щойно ми опиняємось серед пильних поглядів однокласників.... Та за нами одразу ж заходить наша Оксана Кирилівна, і ми роз'єднавши руки сідаємо за різні парти... Еххх..така спустошеність у руці:) Сідаю біля Тоні..( Так. Так. Ми вже давно сидимо разом) І чую зацікавлені голоси хлопців, які не дають спокою Паші..."Ви тепер разом?" "Серйозно? Бро, це правда?" "Ого, не чекав такого." І ще багато різних слів, на які хлопець відповідає з посмішкою, і на душі стає просто прекрасно... Поки вчителька "пояснює" матеріал, Тоня пошепки питає:
- І що це все значить? Чекаю пояснює.
- Еммм...а хіба не видно? Паша запропонував мені зустрічатися, і я погодилась..- з радістю повторюю ці самі слова, які недавно говорила Юлі.
- Навіть попри те, що я дуже добре знаю Пашу та його цілий гарем, я рада, що ти посміхаєшся... Сподіваюсь, що цього барана ти зможеш змінити, і він вже не буде відомим бабієм :) 
Так, я багато чула про це... І просто не хочу вірити. Не вірю, вірю тільки йому. Він сказав, що любить мене, отже так і є.. В той же момент зустрічаюсь із поглядом сірих очей... Бачу у них розчарування? Невже? Мені просто здалося... Чим він може бути розчарованим? Мною? Хах, про це смішно навіть подумати... Відвертаюсь, але чомусь знову опиняюсь під його пильним, знайомим, проникливим поглядом. Відчуття, ніби він знає про мене все, читаю як розгорнуту книгу, проте все одно досліджує кожен сантиметр мого тіла з цікавістю та загадковістю... Але тепер ця цікавість переросла у дещо дивне: сум? невідомість? чи те саме розчарування? Нічого не розумію. Що за дурні думки? Який сум? Замість того, щоб думати про Пашу, я згадую сіроокого... Це божевілля.. Артем, ніби на останок, посміхається, здається щиро, але так невдоволено... Що це все означає? Знову повернулась із своїх  думок на урок Оксани Кирилівної. Байдуже, що думає Артем. І чи взагалі він про щось думає? Можливо це просто прояви моєї багатої фантазії? Так, все це просто ілюзії, які я малюю стосовно сіроокого.. Чи все ж?