Глава 8

Залишається тільки вірити в те, що всі мої почуття, це не створені мною ілюзії... Перший крок зроблено! Все інше залежить від нього... 
Ще один прекрасний ранок... Та на жаль не такий прекрасний для мене:( Мої очікування - мої ілюзії ) Гадаючи, що на наступний день, після того, як він прочитає валентинку - моє зізнання, то одразу ж прийде і нормально зі мною поговорить... Але ні, він вирішив познущатися та майже цілий тиждень ігнорував мене та мої повідомлення... Принизливо і боляче. Я часто йому посміхалася, даруючи хоч маленькі знаки уваги, на які йому було байдуже... Віяло холодом, пронизливим холодом... Моє серце більше не зігрівало його дихання, коли він опинявся поруч, зараз з кожним днем, кожною хвилиною та секундою воно розбивалося на маленькі частинки... Юля каже, що йому просто потрібен час, щоб нормально все усвідомити і самому придумати ідеальне зізнання... Але Тоня це заперечує: "Він просто придурок! Злякався справжніх почуттів, тому й ігнорує! Хоча й не дивно, він поводиться так з усіма дівчатами! Але.... Ти не показуй йому, що засмучена, навпаки ігноруй його у відповідь! От побачиш, він ще бігати за тобою буде! " Так, це звичайно найбезглуздіша ідея, яку я коли небудь чула... Та все ж, Тоні я довіряла більше ніж собі, а з Юленою теорією хочеться посперечатися! Не можу я більше чекати, це все приносить мені нестерпний біль... Одягнулась, підвела губи блиском та з гордо піднятою головою крокую коридором школи... Та мій феєричний вихід знову псує Артем... Ну чому саме він? За що мені це все??? 
- Ми можемо хоч іноді нормально зустрітися? - питаю я, спостерігаючи за тим, як його очі ковзають по мені з ніг до голови... Ооо, впізнаю Артема...
- У нас нічия принцесо! 
- Як ти мене назвав? - знову питаю, та відповіді не отримую, адже він одразу ж зникає з поля зору... От же ж хитрюга!!! Принцеса! Як придумає вже! Приколіст!! 
Заходжу до класу і знову помічаю, як Паша з Юлею мило розмовляють... Ні, я не ревную! Але як вона все встигає? Ми ж тільки недавно вийшли з школярика??? Та вчасно згадую слова Тоні, не зупиняюсь і просто проходжу повз, ніби їх не помітила .. Ого, це спрацювало! Паша подивився у мою сторону... Так, не розслаблятися! Діяти за планом! Хоча всередині душі я вже тріумфувала, навіть дозволила собі потай посміхнутися... Після двох уроків, в класі я розмовляла з Тонею, ми сміялися з її жартів, і в той же момент до нас підійшов Паша... Подарував свою фірмову, прекрасну посмішку, від якої я завжди розтоплююсь як морозиво:) І тобі промовив:
- Дівчата, привіт! Чого сумуємо? 
- Ти щось переплутав! - втрутилась Тоня - Нам весело, це ти щось засумував!!! 
- Окей! Лізо, можна з тобою поговорити? - нарешті звертаючись до мене, сказав хлопець...
Я всіма силами намагалась не дивитись на нього! Ігнор так ігнор! Він не розмовляв зі мною весь тиждень, то чому я одразу ж маю з ним розмовляти? Нехай і він трохи помучиться... На моє щастя дзвінок вчасно продзвенів, і я нічого не відповівши сіла за свою парту... Фуухх, яке полегшення:) Так продовжувалось і решту уроків... Навіть не можу повірити в те, що я змогла ігнорувати ЙОГО.. Останньої секунди гадала, що зірвусь і сама вийду, щоб з ним поговорити... Та Паша випередив мене, та схопивши за руку потягнув на подвір'я, де, як не дивно, нікого не було...Я дивилась в його карі очі, щоб знайти відповідь на питання: "Чому?" Та тільки но я хотіла щось сказати, як він взяв мене за талію та нахилившись трохи ближче, поцілував... На мій великий подив, я майже нічого не відчула... Куди ділись мої метелики? Чому серце не б'ється так швидко? Тільки рум'янець на моєму обличчі, свідчить хоч про якісь почуття... Я нічого не розумію, поцілунок чудовий, але чому в мене не відбувається такого, про що я читала у книгах? Відповідь тільки одна: або брешуть книги? або мої почуття? Гарячий слід залишився на моїх губах, але я всеодно нічого не відчула... Дивно, дуже, дуже дивно! Хоча після цього поцілунку я впевнена, що закохалась у нього ще більше...  Але....що це значить для нього? 
- Це все, що ти писала у валентинці, правда? - нарешті запитав у мене хлопець...
- Еммм...я...я...я..не знаю...напевно...ага...- запинаючись відповіла я... Блін, якийсь набір букв.. Невже було так важко, просто промовити "так"... Ну звичайно, для мене все важко, якщо йдеться про розмову з Пашею, то я мелю справжні дурниці....
- Я теж тебе люблю:) - перебив він мої думки... Та коли я зрозуміла їхній сенс, то просто не могла повірити власним вухам... 
Він? Любить мене? Серйозно? Ойойой, що тепер буде? Але ...але... Як? Що? Задаю собі подумки питання,на які Паша дає одну коротку відповідь, хоча точніше ще одне питання, яке для мене пояснює геть усе:
- Лізо, ти будеш моєю дівчиною? 
- Так - відповідаю я, і не можу сказати, яка ж я рада... Це...це..це...просто неймовірно!!! 
Я вже думала, що не дочекаюсь цього.. Як же ж чудово!! Нарешті хлопець в якого я закохалася відповів мені взаємністю... Метелики знову виринули назовні... Ну нарешті, а то я вже починала хвилюватись!!! Як же ж я кохаю тебе, Пашо:)