Глава 7

День Святого Валентина:) Пройшло так багато часу, так багато емоцій, які навіть важко описати словами... Моя симпатія нікуди не зникла, адже Паша ні на секунду не давав про себе забути... Завжди посміхався, вбивав своїми поглядами і просто нагороджував багатьма компліментами, від яких я завжди ніяковію... Інколи, частіше за все, на вихідних, він пише мені, щоб дізнатися як справи? Настрій? Чи просто, що я роблю? І від цього дуже важко стримати посмішку... Моє серцебиття прискорюється, руки тремтять від хвилювання, а все тіло горить, дихання пришвидшується... З кожним днем метелики у животі оживають, не даючи мені спокою:) Юля каже, що я просто закохалася... Проте ніколи не погоджуюсь із її словами, мовляв, що це звичайна симпатія, як і до всіх гарних хлопців... Але тепер... не знаю, наскільки впевнено...та я можу сказати, що закохалася... До нестями закохалася у Пашу... Хіба можна по іншому назвати відчуття, коли ти завжди хочеш бачити тільки його? Коли навіть найменша відстань від нього - вбиває? Коли ти ревнуєш, навіть тоді коли він просто спілкується з однокласницями? Коли тебе хвилює те, що він не посміхнувся, забув привітатися, чи навіть включив, по невідомій причині, ігнор? Коли тебе тягне до нього магнітом, і ти ніяковієш від кожного дотику його руки, що час від часу опиняється на твоїй талії? Ти ніби живеш з ним одним повітрям, і щойно він перестане дихати, твоє серце також зупиниться...Єдине, дурне бажання - відчути його взаємність... Якщо все це можна назвати якось по іншому, то...називайте... Але мій висновок не змінюється! Всі ці дивні відчуття, метелики, емоції, хвилювання, привели до одного - безнадійного, першого кохання...
      Сьогоднішній день мав стати незабутнім... Святкування у школі до дня закоханих, безліч пар говорять теплі слова один одному, а я...я тримаю у руках валентинку для Паші, із зізнанням про свої почуття... Байдуже, що може статись, я хочу, та й всі мене переконують, Паша має дізнатись про все, що я до нього відчуваю, з надією на те, що це взаємно:) Хвилюванню не має меж, але хто не ризикує, той не п'є шампанського?! Правда ж?! Зробивши ефектний макіяж та зачіску, пішла обирати найважче - вбрання! Очі довго шукали необхідний образ і зрештою зупинились на короткій чорній сукні з довгими рукавами, проте оголеними плечима... Довершила образ кулоном, одягнула туфлі та прийнявши безліч компліментів від батьків, попрямувала до шкільного автобусу... Ще й досі тримаю у руках валентинку, а серце зжимає від очікування того, що може статися... Майже цілу дорогу Юля "намагалась" заспокоїти мене, мовляв, що все це точно взаємно, що він ще й першим зізнається, і що все пройде ідеально... Не дуже віриться, але надія помирає останньою:) Перед святкуванням, в коридорі знаходжу Тоню, та розповідаю про своє рішення... Вона злегка посміхається, обіймає, а тоді говорить:
- Ти впевнена, що хочеш цього? Не боїшся, що все може статись зовсім інакше, як ти хочеш? 
- Так! Юля каже, що все має пройти ідеально... Хочу їй вірити, що так і буде... Але дуже боюся...
- Нууу...я ще й досі не можу повірити, що серед усіх хлопців ти вибрала саме Пашу, але поки що це не важливо... Хай там, що знай - я завжди буду на твоєму боці... І якщо цей баран образить тебе, я точно не дам йому спокійно жити... Обіцяю тобі Лізо:) - промовляє Тоня, від чого на душі одразу ж стає легше... За ці пару місяців вона стала для мене і справді хорошою подругою, навіть можу сказати, що невід'ємною частиною мене... Я дуже її люблю:) 
- Тоню, дякую тобі!- відповідаю я, нарешті відпускаючи її з обіймів.. 
Прямую по коридору в пошуках Паші... Хвилююсь не нажарт, а в голові перераховую всі можливі варіанти його реакції... Про взаємність думаю найбільше, та коли схиляюсь до того, що він може відштовхнути мене, на душі стає так неприємно, що важко про це описати словами... І тільки но я знову опиняюсь у своїх мріях, як зіштовхуюсь із Артемом... На моє щастя, цього разу я не впала, хлопець встиг спіймати мене, притримуючи за талію... Буквально кілька секунд ми дивились один одному в очі... І знаєте, повинна визнати, що з близька, його темні, сірі очі дуже гарні та загадкові... Як і завжди він пропалює мене своїм поглядом, не відводячи його ні на мить.. Бррр, мурашки йдуть по тілу... Нарешті відштовхуюсь від його рук із словами:
- Звичайно, дякую, що не дав мені впасти... Але... може досить на мене витріщатися??
- Аа? Що? Ага, так .. вибач...задумався.. Ти сьогодні неймовірно гарна, тому важко відірвати погляду...- відповів Артем, від чого моє серце зжало, а потім дуже тихо, що ледве можна було почути додав- Хоча, брешу, завжди важко відірвати погляд...
Напевно це перший комплімент  Артема, від якого моє обличчя покрилось рум'янцем.... На диво, було дуже приємно... Та я поспішала не для цього... Паша! Той хто мені потрібен прямо зараз... Потрібно швидко його знайти... Дарую своєму опонентові свою найкращу посмішку, на знак вдячності, а сама відправляюсь на пошуки.... От чорт! Знову він разом із Юлею! Щось вони занадто багато часу проводять разом. Хіба ні? Тільки не ревнуй! Не ревнуй! Не ревнуй! Вдих.. Видих... Подруга помічає мене, і здається з трохи натягнутою посмішкою промовляє:
- Оо, Лізо:) Якщо ти вже тут, то я напевно піду...- договорює, а тоді підходить ближче та шепоче на вухо - Удачі!!! 
Ооо, вона мені точно потрібна! Але від її слів, взагалі легше не стало... Вона пішла залишивши мене з Пашею наодинці... Посміхнувшись хлопець підійшов до мене із словами:
- Лізо, ти остаточно хочеш осліпити мене своєю красою? 
На обличчі засяяла посмішка... Осліпити? Залюбки! Тільки щоб ти бачив мене і нікого іншого... Думаючи про це, навіть не встигла усвідомити, як ми з ним опинились на небезпечній відстані, а його рука тримала мене за талію... Серцебиття прискорилось, дихати стало дуже важко, а хвилювання набрало значних обертів..  Все що я відчувала, як метелики у животі літають, навіть не зупиняючись..  Він наближається до мого обличчя, відстань між нашими вустами значно скорочується, а мої щоки горять полум'ям закоханості.. Попри все, я перериваю цей, здавалось чудовий момент, до якого я ще точно не готова, і вручаю йому валентинку, промовляючи:
- Вибач! Але не поспішай! Це тобі!! 
Після цього відриваюсь від його "обіймів", спонтанно цілую у щоку, залишаючи на самоті із своїми роздумами.... Моє серце не припиняє швидко битися... Але зараз я усвідомлюю тільки одне, він хотів поцілувати мене... Отже, все ще можливо:)