Глава 1

Розпочалось все з того, що закінчивши 9 клас, відгулявши свій Випускний, потрібно було думати, що робити далі? Куди йти вчитись? Куди далі поведе мене дорога? Складно? Ще й як! Вибір полягав між ліцеєм та звичайною школою, що знаходилась буквально в іншому місті... Душа тягнулась до ліцею, але з деяких обставин, я відклала свої мрії подалі, і не з власного бажання подала документи у ту звичайну школу... Не знаю, чи відчувала я розчарування? Сум? Скоріше за все, просто неприємність від того, що не можу навчатись там де хотіла, та від того, що за мене все вирішили... Батьки любили мене, як і я їх, вони ніколи не бажали мені зла, але з'явились обставини, які потребували саме таких дій... Та найбільше мене радувало те, що зрештою я піду туди не сама, а із своєю подругою Юлею.. Хоч це вселяло якісь надії у те, що все буде не так погано...( Але як я помилялася) 
     Перше вересня, перший дзвоник.. Попри все, я дуже хвилююся, серце буквально вистрибує з грудей.. Зробивши чудові локони з волосся, макіяжем додаю ефектності своїм блакитним очам, а губи підкреслюю блиском... Одягаю білу сорочку, чорну коротку спідницю і просто посміхаюсь своєму відображенні в дзеркалі... До школи ми їхали шкільним автобусом та із хвилюванням ступали на новий поріг нового життя... В той момент Юля кудись зникла, мовляв, що їй потрібно відійти на деяких час... Звичайно, це трохи мене здивувало, адже які справи в неї можуть бути тут? Вона ж нікого не знає, чи все ж таки знає? Загалом, це було не так і важливо, адже моє хвилювання знову переступило межу, коли я опинилась у незнайомому для себе коридорі... От чому ця Юля вирішила піти саме зараз? Блін, всі так дивляться на мене ніби я прилетіла із Марса... Заспокоїла себе тим, що вони можливо так реагують на усіх новеньких, та це були всього мої здогади, щоб хоч трішки прийти до тями... Впевнившись, що гарно виглядаю, невпевненою ходою ступала коридором нової школи, детально розглядаючи кожну стіну, яка була прикрашена малюнками.. Знаю, що із сторони це виглядало, якось занадто по дурному, але я просто не могла пройти повз полотна, яких торкались пензлем, наносячи багато яскравої фарби... (Гадаю, тут не важко зрозуміти, що я захоплююсь малюванням,  або точніше - обожнюю його:) Віддавши перевагу одному із настінних шедеврів, я навіть не встигла зрозуміти, як на мене хтось налетів та змусив опинитись на підлозі.. На щастя, як виявилось світловолосого хлопця з сірими, дещо каштановими очима,  вдаритись сильно я не встигла, проте вже була готова сказати все, що я думаю про безголового недоумка... Та щойно наші погляди зустрілися, я зрозуміла, що він також не очікував того, що з ким зіткнеться... Він досі не відводив погляду від мене, розглядаючи буквально з ніг до голови, і якщо чесно, це зовсім трохи, сильно мене бентежило.... Тому прийшлось спустити його з небес на землю:
- Хей! Може годі вже витріщатися!? Краще допоможи піднятися!! 
- Ооу, ага..так..- пробелькотів хлопець, ніби приходячи до тями, та нарешті піднявши мене, додав - Вибач, що так налетів:) 
- Проїхали - відповідаю я, поправляючи на собі одяг, який трохи помнувся після падіння, і навіть не встигаю помічати, як той хлопець опиняється на небезпечній відстані біля мене... Відстань була і справді небезпечною, оскільки зеленоокий був вищий за мене майже на голову, я відчувала його дихання на своїй голові, від чого стало неприродно жарко... 
- Ммм..ти так гарно пахнеш:) - ніби прошепотів він, проте саме це я встигла почути... Мені починати боятись? Чи надіятись на те, що просто почулось? Та все ж збільшивши відстань між нами, здивувавшись, запитала:
- Вибач?! Що?? 
Широка посмішка з'явилась на доволі симпатичному  обличчі, ніби означаючи його зніяковіння... Та все ж, мені напевно просто здалося... 
- Упс...Сорі... Ненароком сказав свої думки у голос:) 
- Окей... Я тоді... краще піду...- намагаючись не хвилюватись кажу я, і навіть не озираючись відправляюсь на пошуки свого нового класу... Цей хлопець дуже дивний, сподіваюсь ми не будемо бачитись так часто...
Нарешті Юля знову стоїть біля мене, з розмовами про те, що встигла познайомитись з деякими новими однокласниками та учнями цієї школи.. А я слухала з відкритим ротом... І коли вона встигла? Ехх, мені пощастило значно менше... Тільки один надокучливий хлопець, в якого я навіть не спитала імені... Хоча це і на краще, він й так досить дивно себе поводить, але зараз не про це:) Буквально через кілька хвилин до нас підійшла Оксана Кирилівна - наша класна керівничка, жінка низенького зросту з гарною зачіскою та віком до 50-ти років, та запросила нас до класу... Шум, галас, хлопці, які хизуються силою та дівчата, що стоять у кутку, видно обговорюючи емоції за це літо, все це нагадувало про схожу, колишню атмосферу шкільного життя.. Еххх...як же ж було добре:(  І знову я зустрілась із поглядом сірих очей, які з колишньою цікавістю не припиняли роздивлятися мене з ніг до голови. Що? Невже мало надивився? Можливо піти виколоти йому очі, щоб менше витріщався? Адже цей проникливий погляд буквально збивав мене з курсу та пропалював кожну частину тіла на яку він дивився... Та щоб не видавати своє збентеження, я подарувала причепі свою найкращу посмішку, та нарешті розірвала наш зоровий контакт... Вчителька стала в центрі класу та гучним тоном промовила:
- Так, 10 клас.. Вгамуйтеся!! Хвилина вашої уваги... Для початку дозвольте привітати вас з початком нового навчального року та побажати всім удачі та натхнення, а також познайомити з вашими новими однокласницями Юлею та Єлизаветою... Як ви там кажете!? Прошу любити і жалувати!!! - коротка пауза... Іііі...привернувши до нас увагу додала - Дівчата приєднуйтесь до гурту!!! Якщо виникнуть якісь проблеми, ви знаєте де мене знайти! 
Ми з подругою водночас кивнули та провели поглядами Оксану Кирилівну з класу, а тоді посміхнувшись одна одній пішли займати вільні для себе місця, домовившись, що обов'язково сядемо разом...