Розділ 15

Ми збиралися на консультацію майже мовчки. Віка щось бурмотіла про зошити й ручки, ходила кімнатою туди-сюди, а я… я була зовсім не тут.

Механічно застібала сумку, перевіряла телефон, засовувала зошит — і водночас знову й знову прокручувала в голові той момент. Поцілунок. Його обличчя так близько. Те, як я спочатку розгубилася, а потім дозволила собі відповісти.

Як так вийшло?
Я ж не планувала.
Я ж завжди все контролюю… або принаймні думаю, що контролюю.

Я ловила себе на тому, що ледь помітно торкаюся губ — ніби перевіряю, чи спогад ще там. Він був. Дуже живий.

Ні, я не жалію, — чесно сказала я собі.
Жодної секунди.

Але в голові крутилася інша думка, тривожна і вперта: А це ж так має бути?
Отак легко? Отак несподівано?
Без плану, без логіки, без гарантій?

Я завжди уявляла інакше. Що буде “правильний момент”, “правильна людина”, що все складеться рівно й акуратно. А тут — ніч, світанок, лавка, хлопець, який сьогодні їде.

І все одно — тепло всередині.

Я зітхнула й на мить заплющила очі. Можливо, не все в житті має бути правильним.
Можливо, інколи достатньо того, що воно справжнє.

— Соломіє, — гукнула Віка з коридору, — ти готова чи ще попрощайся зі своїми думками?

Я здригнулася й усміхнулася. — Уже йду.

Виходячи з кімнати, я ще раз подумала: Якщо це була просто ніч — нехай.
Але чомусь мені здається, що вона ще нагадає про себе.

   ***

— І чого ми тільки йшли на ту консультацію? — обурювалася Віка, швидко крокуючи поруч. — Боже, я й без того знала кількість білетів і які питання можуть бути.

Я не стрималася й посміхнулася. Вона була така передбачувана в цих моментах, що це навіть заспокоювало.

— Ти ж знаєш наших викладачів, — спокійно відповіла я. — Якщо не прийдеш, то можеш і не здати той екзамен.

Віка фиркнула, але я продовжила, уже з легшою інтонацією:

— Тим більше, це зайняло всього двадцять хвилин твого часу — і все, на сьогодні ти вільна. Це ж не п’ять пар відсидіти.

— Ну да, — зітхнула вона. — Коли ти так кажеш, звучить не так вже й трагічно.

— Бо це й не трагічно, — я знизала плечима. — Маленька жертва заради великого спокою.

— Сказала людина, яка явно думає не про екзамен, — кинула вона на мене швидкий погляд.

Я зробила вигляд, що страшенно зацікавлена дорогою. — Не вигадуй.

— Ага, — посміхнулася Віка. — От зараз і повірю.

Ми вийшли з корпусу, і ранкове сонце вже піднялося вище. Було якесь дивне відчуття — ніби день тільки починався, хоча я не спала цілу ніч.

Може, в цьому й був сенс тієї консультації, — подумала я.
Не в білетах і не в питаннях.
А в тому, щоб життя бодай на мить повернулося в звичне русло…
хоч я й відчувала, що щось усередині мене вже змінилося.

— До речі, в дечому ти права, — сказала я, повертаючись до Віки з легкою усмішкою. — Я зараз дійсно думаю не про екзамени.

Вона зупинилася й уважно подивилася на мене. — О, почалося. І про що ж?

— Ти ж пам’ятаєш, що сьогодні день народження у Яни, — нагадала я. — Тож без варіантів: погнали по подарунок і квіти. А потім — їдемо її вітати.

Обличчя Віки миттєво змінилося — з втомленого на зацікавлене. — От це вже інша розмова. Чому ти одразу з цього не почала?

— Бо хтось бурчав про консультацію, — я ледь помітно підморгнула.

— Добре-добре, — засміялася вона. — Але давай швидко, бо якщо ми прийдемо без квітів, Яна нам цього не пробачить.

— Саме тому я й кажу — не тягнемо, — відповіла я, поправляючи ремінець сумки. — Сьогодні її день, і після всього вчорашнього вона точно заслуговує на найкращий настрій.

Ми звернули в бік зупинки, і я впіймала себе на думці, що цей день починається зовсім не так, як мав би. Але, можливо, саме так, як потрібно.

Святкування, подруги, квіти…
І десь між цим — спогад про світанок, який я нікуди від себе не поділа.

З подарунком ми визначилися напрочуд швидко. Яна вже не один місяць облизувалася на ці парфуми — кожного разу, коли ми проходили повз той магазин, вона обов’язково зупинялася, брала тестер, з заплющеними очима вдихала аромат і зітхала так, ніби прощалася з мрією.

— Колись… — казала вона тоді. — От складеться все — і я їх куплю.

От і склалося, подумала я, коли продавчиня простягнула нам акуратну коробочку з фірмовою стрічкою.

— Вона розплачеться, — впевнено сказала Віка, дивлячись на покупку. — Сто відсотків, — кивнула я. — І скаже, що ми ненормальні.

— Але буде щаслива, — додала Віка.

Далі — за списком.

Квіти.
Ми довго крутилися біля квіткового кіоску. Хотілося чогось не банального, але й не надто пафосного. У підсумку зупинилися на ніжному букеті — світлі, свіжі квіти з легким ароматом, такі, як сама Яна, коли в неї гарний настрій.

— Не надто скромно? — засумнівалася я. — Саме те, — заперечила Віка. — Вона ж не весілля святкує, а життя.

Я усміхнулася. Гарно сказано.

Потім був торт.
О, це окрема історія.

— Шоколадний чи ягідний? — запитала продавчиня. — Шоколадний, — відповіли ми з Вікою в один голос і переглянулися.

Яна могла пробачити багато чого. Але не неправильний торт.

І наостанок — свічки. Маленькі, акуратні, рівно за кількістю років. Віка уважно перерахувала їх двічі.

— Щоб без сюрпризів, — буркнула вона. — Бо минулого разу було “ой, а одна де?”

Коли ми вийшли з магазину, руки були зайняті пакетами, а настрій — якимось дивним міксом втоми й радості. Наче ми готували не просто привітання, а щось важливе. Маленький ритуал.

— Все, — сказала я, перехоплюючи пакети зручніше. — Тепер офіційно готові.

— Тепер — до іменинниці, — усміхнулася Віка.

І поки ми йшли, я раптом подумала, що цей день — про Яну,
але чомусь відчувала, що він ще принесе сюрпризи й для мене.

Поки ми їхали на квартиру до Яни та Іри, я дістала телефон і швидко написала Ірині. Хотілося, щоб усе було по-справжньому — не просто “з днем народження” з порогу, а з тим самим ефектом несподіванки, від якого в Яни завжди округлюються очі.