Розділ 14

Уф… нарешті цей дев’ятий поверх.

Я зупинилася прямо в коридорі, сперлася спиною на холодну стіну й кілька хвилин просто намагалася нормально вдихнути. Вже рік тут живу, а сходи досі мій особистий ворог. Ноги гуділи, в голові шуміло, а серце билося зовсім не через фізичне навантаження.

Зберися, Соломіє. Просто зайдеш, візьмеш зошити й підеш.

Я відчинила двері.

І одразу натикаюся на зацікавлений погляд Віки.

Той самий.
З прищуром.
З напівусмішкою, яка означає тільки одне — вона вже все зрозуміла.

— М-м-м… — протягнула вона, навіть не відриваючись від ліжка. — А ти чого така щаслива?

Ой.
Все.
Я пропала.

— Я? — зробила я вигляд, що страшенно зацікавлена власною сумкою. — Та нічого, просто… ранок.

— Ага, — кивнула Віка. — Дуже підозрілий ранок. Ти в дзеркало себе бачила?

Я інстинктивно торкнулася обличчя. — А що з ним?

— Усмішка, Соломіє. Така… — вона махнула рукою в повітрі, підбираючи слово. — …не навчальна.

Я застогнала і кинула сумку на ліжко. — Віко, тільки не починай.

— Я ще навіть не починала, — вона вже сіла рівніше. — Де Яна? Де Іра? І головне — з ким ти прийшла?

— Я прийшла сама, — швидко сказала я. — Майже.

— О-о-о, — Віка аж засвітилася. — “Майже” — моє улюблене слово.

Я прикрила обличчя долонями. — Боже, я просто хотіла поспати…

— Ні-ні-ні, — піднялася вона і підійшла ближче. — Ти зараз нічого не будеш робити, поки не розкажеш все. По пунктах. З іменами.

Рятуйте.
Мене викрили.

Я зітхнула, підняла на неї очі й здалася: — Добре. Але якщо я запізнюся на консультацію — це буде на твоїй совісті.

Віка лише самовдоволено всміхнулася. — Домовились. Ну, починай.

— Ти ж і так знаєш половину історії від Яни, — сказала я, намагаючись говорити максимально спокійно, хоча всередині вже все напружилося.

— Те, що мені розповіла Яна, — так, знаю, — кивнула Віка й хитро прищурилася. — Але мені цікаво, що було далі. Бо, якщо я правильно розумію, хтось не пішов у квартиру разом із дівчатами.

Вона зробила паузу. Навмисно.
Щоб я встигла злякатися.

Боже.
Вона зараз з мене всю душу витрясе.

— Віко… — протягнула я, — це не те, що ти собі вже надумала.

— Я ще нічого не надумала, — миттєво відповіла вона. — Я просто слухаю. Поки що.

— Це найстрашніша фраза з усіх можливих, — пробурмотіла я, сідаючи на ліжко. — “Поки що”.

Віка схрестила руки на грудях. — Отже, — почала вона повільно, — у мене є такі факти:
перше — ти прийшла пізніше за всіх,
друге — у тебе вигляд людини, яка не спала, але щаслива,
третє — Яна сказала, що ти “трошки затрималася”.

— Вона сказала “трошки”? — я скривилася.

— Саме так, — кивнула Віка. — А Яна ніколи не применшує. Вона або драматизує, або мовчить.

Я зітхнула і провела рукою по обличчю. — Добре… Я просто… ми трохи посиділи.

— “Ми” — це вже цікаво, — усміхнулася вона.

— Віко!

— Все-все, мовчу, — вона підняла руки, але очі світилися азартом. — Розповідай. Я слухаю. І обіцяю… ну, майже не перебивати.

От тепер точно все.
Я подивилася на неї й зрозуміла: відступати нікуди.

— Добре, — сказала я тихіше. — Але якщо ти почнеш сміятися або робити висновки раніше часу…

— …я буду робити їх мовчки, — серйозно відповіла Віка.

Я похитала головою. — Ти нестерпна.

— Знаю, — задоволено сказала вона. — Саме тому ти зі мною живеш.

— Добре… — я знову зітхнула, збираючись з думками. — Ми просто не одразу розійшлися. Він запропонував посидіти ще п’ять хвилин. Просто поговорити.

— П’ять хвилин, — повільно повторила Віка й підняла брову. — Дуже підозрілий часовий відрізок.

— Я ж кажу — просто, — я зробила наголос і одразу пошкодувала. — Ну добре, не просто. Але нічого такого, як ти зараз собі уявляєш.

— Я ще нічого не уявляю, — невинно сказала вона. — Я слухаю.

— Ми сіли на лавці, — продовжила я. — І якось… заговорилися. Про навчання, про міста, звідки він, звідки я. Про дурниці. Про життя. Час просто… зник.

Віка уважно дивилася на мене, не перебиваючи. Це було ще гірше.

— І? — нарешті сказала вона.

Я на мить замовкла. — І він поцілував мене.

Тиша.

Прямо фізично відчутна.

— Та-а-ак… — протягнула Віка, повільно сідаючи навпроти. — Оце вже цікаво.

— Я не була готова! — швидко додала я. — Я взагалі впала в ступор. Але… — я знову замовкла. — Я відповіла.

— Тобто, — уточнила вона, — це був не “ой, що ти робиш”, а “ой… що ти робиш”.

Я сховала обличчя в долоні. — Приблизно так.

— Соломіє, — сказала Віка майже урочисто, — я пишаюся тобою.

— Чим тут пишатися?! — вигукнула я. — Я забула ім’я одного хлопця, не спала всю ніч, у мене консультація, і я цілувалася з людиною, яку знаю… скільки? Декілька годин?

— Саме цим, — серйозно відповіла вона. — Ти жива. І в тебе очі світяться. Такі очі бувають або після великого кохання, або після дуже правильного божевілля.

— Віко…

— Я не кажу, що це “той самий”, — швидко додала вона. — Але це точно хтось, хто тобі не байдужий.

Я опустила погляд. — Він їде сьогодні. В іншу область.

— Класика, — зітхнула Віка. — Найкращі історії завжди починаються з “він їде”.

— Він взяв мій номер, — тихо сказала я.

І тут вона усміхнулася так, ніби виграла в лотерею. — От бачиш. Значить, це ще не кінець.

Я впала на ліжко й втупилася в стелю. — Я навіть не знаю, що відчуваю.

— Знаєш, — м’яко сказала Віка. — Просто боїшся це назвати.

Я закрила очі. Можливо.
Або просто боялася зізнатися собі,
що та “весела ніч”
залишила після себе значно більше, ніж я була готова прийняти.

— Ой, усе! — я різко підвелася з ліжка, ніби мене осінило. — У нас же консультація. Ти ж мені за цим телефонувала, пам’ятаєш? Тому давай, збираємося.