Розділ 13

Мені справді потрібно було в гуртожиток. Реальність уже не просто натякала — вона наполегливо стукала в скроні: консультація, Віка, кава, нормальне життя.

— Мені в гуртожиток, — сказала я, ніби виправдовуючись.

— Мені теж, — майже одночасно відповів Роман.

Я підняла на нього брови. — Серйозно?

— Ага. А ти де живеш? — спитав він між іншим.

— У третьому, біля старого корпусу… — я назвала номер, і в ту ж секунду побачила, як він зупинився.

— Почекай. Це ж… наше студмістечко, — він усміхнувся. — Я живу в п’ятому гуртожитку. Тут же, за стадіоном.

Я засміялася, трохи не повіривши. — Ти жартуєш?

— Абсолютно ні.

От тобі й “їде сьогодні в іншу область”.
Місто виявилося тіснішим, ніж я думала.

Ми рушили разом, уже без тієї ніяковості, що була кілька хвилин тому. Навпаки — з’явилося дивне відчуття правильності, ніби так і мало бути: ранок, порожні доріжки студмістечка, двоє людей, які щойно познайомилися, але говорять так, ніби знають одне одного давно.

— Ти уявляєш, — сказала я, — ми могли роками ходити одними й тими ж алеями і жодного разу не перетнутися.

— Або перетиналися і просто не звертали уваги, — відповів він. — А сьогодні звернули.

Я подивилася на нього боковим поглядом. — Ти в це віриш?

— У випадковості? — він знизав плечима. — Не дуже. Я більше за дивні збіги.

Ми йшли повільно. Сонце вже добре пригрівало, студмістечко оживало: хтось поспіхом ішов на пари, хтось сидів на лавці з кавою, хтось сміявся, зовсім як ми ще кілька годин тому в клубі.

— Дивно, — сказала я раптом. — Ще вчора я б не подумала, що ранок може бути таким.

— Яким? — спитав він.

Я замислилася. — Спокійним. І… трохи важливим.

Він усміхнувся, але нічого не сказав.

Коли ми вже підійшли до розгалуження доріжок — туди, де треба було звертати кожному до свого гуртожитку, я відчула, як всередині щось стислося.

От і все, Соломіє.
Зараз буде “ну, бувай”.

— Ну що, — сказав він, зупиняючись, — значить, сусіди.

— Виходить, так, — відповіла я.

Ми знову стояли навпроти одне одного. Ранок, світло, трохи втоми — і дивне бажання, щоб ця історія не закінчувалася просто зараз.

Скажи щось.
Будь сміливішою.

І я вже відкрила рот, сама не знаючи, що саме скажу.

— Слухай… — раптом сказав Роман і трохи ніяково почухав потилицю. — А можна твій номер?

Я завмерла.

Не тому, що не хотіла.
І не тому, що здивувалася.
Просто… я чомусь була впевнена, що все це — клуб, ранок, лавка, дві години розмов — було чимось одноразовим. Як гарна пісня, що грає лише раз і більше не повторюється.

Це ж просто весела ніч, правда?
Такі речі не продовжуються.
Так не буває.

— Мій… номер? — перепитала я, виграючи собі секунду.

Він уважно подивився на мене, ніби боявся, що перегнув. — Якщо ти не проти. Я розумію, що все виглядає трохи… спонтанно.

Трохи?
Та це найспонтанніша ніч у моєму житті.

Я відчула, як усередині борються дві Соломії.
Одна — обережна, логічна, яка шепоче: “Він старший. Він їде. Це просто алкоголь і ранок.”
Інша — та, що сиділа на лавці, сміялася, забувала імена і відчувала, що їй добре. Просто добре.

— Я просто подумав… — додав він уже тихіше. — Було б шкода, якби ми більше не поговорили.

І от на цьому місці все зламалося.

Шкода.
Мені теж було б шкода. Дуже.

Я дістала телефон, намагаючись виглядати спокійною. — Та ні, я не проти, — сказала я так, ніби це щось буденне. — Записуй.

Серце, будь ласка, не так голосно.

Він швидко продиктував свій номер, я зберегла контакт. На мить наші пальці майже торкнулися — випадково, але цього вистачило, щоб я відчула легкий струм по шкірі.

— Соломія, — сказав він, ніби пробуючи моє ім’я на смак.

— Роман, — відповіла я і всміхнулася.

Цього разу я вже не сварила себе за цю усмішку.

— Напишу тобі, — сказав він. Не “якось”, не “можливо”. Просто — напишу.

— Добре, — відповіла я і здивувалася, як легко це слово злетіло з губ.

Це була просто весела ніч, — повторювала я собі.
Від особи Соломії

І все сталося зовсім не так, як я собі уявляла.

Я вже зробила крок убік, уже майже повернулася, коли раптом відчула, як він зупинився зовсім поруч. Надто близько. Я встигла лише вдихнути й подумати:

Щось не так…

А потім він нахилився — обережно, ніби даючи мені шанс відступити — і поцілував.

Не різко.
Не впевнено.
Просто… по-справжньому.

Я впала в ступор.

От буквально.
Голова спорожніла, тіло ніби забуло інструкції, а світ звузився до цього моменту. Я стояла, не знаючи, що робити з руками, з думками, з собою.

Боже.
Це відбувається.
Зараз.

Секунда. Друга.

І замість того, щоб відсторонитися, я… відповіла. Невпевнено. Обережно. Ніби вчуся заново. Мій поцілунок був несміливим, трохи розгубленим, але справжнім.

Я це роблю.
Я реально це роблю.

Він одразу це відчув — сповільнився, став м’якшим, ніби підлаштовуючись під мене. Ні тиску, ні поспіху. Лише тепло і дивне відчуття, що цей поцілунок важливіший, ніж здається.

Коли він відступив, я ще кілька секунд стояла, не відкриваючи очей.

— Пробач, — тихо сказав він. — Я не хотів, якщо це…

— Ні, — перебила я швидше, ніж подумала. І лише потім додала тихіше: — Просто… я не очікувала.

Він усміхнувся — трохи розгублено, трохи полегшено. — Я теж.

Я торкнулася губ пальцями, ніби перевіряючи, чи це було насправді.

От і все, Соломіє.
Тепер це точно не просто весела ніч.

— Біжи, тобі потрібно вчитися, — сказав Рома з усмішкою, ніби це було щось абсолютно природне.

Він легенько обійняв мене — коротко, тепло, без зайвого. Не так, щоб затримати, а так, щоб запам’яталося. Потім майже жартома підштовхнув у бік дверей.