Розділ 12

Ми нарешті дійшли до будинку. Повільно, на вже зовсім ватяних ногах, але дійшли. На годиннику було майже сьома ранку — той дивний час, коли місто ще не прокинулося повністю, але ніч уже остаточно здалася.

Всі зупинилися біля під’їзду, почалися прощання — теплі, трохи втомлені, але щирі. Хтось обіймався, хтось жартував, що “треба було не так активно святкувати”, хтось просто мовчки усміхався.

— Добре погуляли, — сказала Яна, з тією своєю усмішкою, ніби ця ніч була її особистою перемогою.

— Та ще й як, — відгукнувся хтось із хлопців.

Я вже подумки готувалася попрощатися й піти додому, як раптом Роман обернувся до мене.

— Слухай… — він трохи вагався, ніби підбирав слова. — Може ще п’ять хвилин посидимо? Просто… поговорити.

Я на мить задумалася. Втома була, ноги боліли, але всередині — дивне відчуття спокою і тепла, яке зовсім не хотілося обривати.

— Там лавочки є, — додав він, кивнувши вбік.

— Добре, — сказала я і сама здивувалася, як легко це прозвучало.

Дівчата переглянулися між собою. Яна хитро всміхнулася, Іра підморгнула, а хлопці Романа швидко зловили момент.

— Ну все, — хтось з них засміявся, — ми тоді пішли, не заважаємо.

— Давайте, — відмахнувся Роман. — Дійдете?

— Дійдемо, — пролунало у відповідь, і компанія повільно розійшлася в різні боки.

Ми з Романом лишилися удвох. Сіли на холодну лавочку, і ранок раптом став ще тихішим. Повітря було свіже, майже прозоре, і місто ніби завмерло спеціально для нас двох.

Я обхопила руками куртку й усміхнулася. — П’ять хвилин, кажеш?

— Ну… — він теж усміхнувся. — Можливо, трохи більше. Якщо ти не проти.

Я подивилася на нього і зрозуміла, що зовсім не проти.

Я усміхнулася.
І в той самий момент у мене в голові щось клацнуло.

Стоп. Що це зараз було?
Я реально… усміхнулася інакше. Не як зазвичай. Не ввічливо. Не “ну ок”.
А так… м’яко. Тепло. З підтекстом.

Я що, вмію так усміхатися?
Серйозно, Соломіє?

Я відчула це майже фізично — як плечі трохи розслабилися, як погляд сам по собі затримався на ньому довше, ніж потрібно. І всередині одразу ж піднялася паніка.

Почекай. Це що… флірт?
Я зараз фліртую?
Боже, Соломія, ти взагалі в собі?

Я відвела погляд, але було вже пізно — він помітив. Я це знала. Бо він теж усміхнувся. Не широко, не нахабно — кутиком губ, ніби між іншим.

О ні. Все. Він зрозумів.
Чудово. Просто прекрасно.

— Ти якась задумлива, — сказав він спокійно, дивлячись на мене.

Задумлива?
Та я тут внутрішню війну веду!

— Та… нічого, — відповіла я, а голос прозвучав м’якше, ніж я планувала.

Чому м’якше?!
Соломіє, зупинись.

Я сіла трохи зручніше, схрестивши ноги, і в цю ж секунду зловила себе на думці, що роблю це усвідомлено.

Все. Кінець. Я пропала.
Я реально вирішила з ним фліртувати.

— Ти завжди так мовчиш вранці? — знову він.

Подобається. Йому подобається, що я мовчу.
А мені подобається, що йому подобається.

— Просто… ніч була довга, — сказала я і знову усміхнулася.

Боже. ЗНОВУ.
Соломія, припини.

— Але приємна, — додала я, і тільки після цього зрозуміла, що саме сказала.

ЩО ТИ ЗРОБИЛА.
Навіщо ти це сказала.
Навіщо.

Я завмерла, чекаючи його реакції, серце почало битися швидше.

Він подивився на мене трохи уважніше, ніби вперше по-справжньому. — Так, — тихо відповів він. — Приємна.

І в той момент я здалася.

Гаразд.
Можливо…
Можливо, п’ять хвилин — це не так уже й багато.

Ті “п’ять хвилин” виявилися найбільшою брехнею цього ранку.

Я навіть не зрозуміла, в який момент ми перестали дивитися на годинник. Спочатку лавка була просто місцем, де ще трошки поговорити, а потім — ніби окремим світом, де часу не існує. Місто вже прокидалося: хтось біг на зупинку, десь гавкнув пес, сонце впевнено піднімалося, але все це було ніби фоном. Не про нас.

— Ти завжди так… уважно слухаєш? — раптом спитав Роман, коли я замовкла.

— А ти завжди так багато говориш? — усміхнулася я.

— Ні, — він засміявся. — Тільки з тими, з ким легко.

Легко.
Це слово дивно влучило прямо в груди.

— А тобі легко? — спитала я, сама не знаючи, чому мені це так важливо.

Він трохи помовчав, ніби справді думав над відповіддю. — Так. З тобою — так.

Я опустила очі, бо відчула, як щоки стають теплішими.

Спокійно, Соломіє.
Це просто розмова.
Просто дві години розмови з майже незнайомою людиною о сьомій ранку.

Ми говорили про університет — я розповідала, на кого вчуся, як ненавиджу один предмет і обожнюю інший. Він сміявся, казав, що в них усе те саме, тільки з іншими назвами дисциплін.

— Я завжди думав, що після сесії буде відчуття свободи, — сказав він. — А воно якось… порожньо.

— Бо не знаєш, що робити далі? — підхопила я.

— Саме так. А ти знаєш?

Я замислилася. — Ні. Але мені здається, що це нормально. Не знати. Страшно, але нормально.

Він кивнув. — Ти цікаво думаєш.

Цікаво думаю.
Це нове.

Ми згадували дитинство, смішні історії зі школи, перші провали, перші маленькі перемоги. Я зловила себе на тому, що розповідаю йому речі, які не кожній подрузі говорила. І це не лякало. Навпаки — ніби з плечей щось спадало.

— Ти не схожа на тих, хто прийшов у клуб, — сказав він раптом.

— А на кого я схожа? — насторожилася я.

— На дівчину, яку просто туди занесло, — усміхнувся він. — І яка тепер сама дивується, як тут опинилася.

Я засміялася. — Влучив. Дуже.

Ми замовкли ненадовго. Сонце вже було високо, і я раптом усвідомила — дві години. Дві. Години.

— Ром… — почала я й одразу зупинилася.