Розділ 11

Якщо чесно, мені було трохи позорно. От просто по-людськи. Забути ім’я людини — це ж не дрібниця, особливо коли ти з нею говориш, смієшся, йдеш поруч, ніби все нормально. Усміхаєшся, а всередині думаєш: серйозно, Соломіє?

Я завжди знала, що в мене погана пам’ять на імена. З обличчями, з голосами, з інтонаціями — без проблем. Я можу запам’ятати, як людина сміється, як морщить лоба, як дивиться, коли слухає. Але імена… вони ніби ковзають повз, не чіпляються.

На жаль, це не написано в мене на лобі, — подумала я з гіркою усмішкою.

Я ловила себе на тому, що трохи уникаю погляду Роми, хоча він нічого поганого не зробив. Навпаки — відреагував легко, без тиску. Але від цього ніяковість не зникала, вона просто тихо сиділа десь усередині, як маленька колючка.

— Ти чого так замислилась? — тихо спитала Ірина, коли Яна знову щось жартувала попереду.

— Та так… — я знизала плечима. — Думаю, як красиво вмію потрапляти в дурні ситуації.

Ірина усміхнулася: — Повір, це ще дуже лайтово.

Можливо. Але мені здавалося, що всі це пам’ятають. Що цей момент тепер буде висіти десь між нами, як дрібний, але помітний слід. Я зітхнула і вирішила для себе одне: не ховатися за соромом.

Яка є — така є.
З поганою пам’яттю на імена, з ніяковими паузами, з живими емоціями.

І якщо вже цей ранок прийняв мене такою — значить, я можу дозволити собі йти далі, не озираючись на кожну дрібницю.

Прогулянка зовсім не відчувалася так, ніби йдуть дві компанії, які ще кілька годин тому були абсолютно незнайомі. Не було цієї дивної дистанції, незручних пауз чи відчуття, що хтось тут зайвий. Ми йшли разом — просто разом, ніби так було завжди.

Місто вже жило своїм ранком. Автобуси з’являлися на зупинках, люди поспіхом несли каву, десь лунали перші сигнали машин. А ми все ще сміялися, говорили про дрібниці, іноді просто мовчали — і це мовчання було таким же комфортним, як і розмова.

Але час брав своє.

— Все, — раптом видихнула Яна і зупинилася. — Я більше не можу.

Вона сперлася на Ірину і театрально закотила очі. — Мої ноги офіційно оголошують страйк.

— Ти ще трималася довго, — сказала Ірина, теж зупиняючись. — Хоча… — вона подивилася вниз, — мої не набагато кращі.

Я мовчки зняла вагу з однієї ноги на іншу і зрозуміла, що теж відчуваю кожен крок. Туфлі, які ввечері здавалися гарною ідеєю, тепер безжально нагадували про себе пульсуючим болем.

— Гарне взуття — це пастка, — підсумувала я. — Спочатку красиво, а потім мститься.

— Підтверджую, — простогнала Яна. — Ми всі розтерли ноги. Колективно. Це об’єднує.

— Новий рівень дружби, — засміявся Марк.

Ми зупинилися остаточно. Яна сіла на бордюр, з полегшенням зітхнувши, Ірина опустилася поруч. Я стояла ще секунду, а потім теж присіла, відчуваючи, як напруга повільно відпускає ноги.

Було шість ранку. Я подивилася на небо — воно вже було світлим, чистим, без нічної глибини. І в цій простій миті — втомленій, трохи болісній, але дивно теплій — я відчула щось дуже людське.

Ми всі були не в кращому стані: натерті ноги, втома, скуйовджене волосся, розмитий макіяж. Але ніхто не намагався виглядати краще, ніж є. І від цього було легко.

— Ну що, — сказала Яна, дивлячись на нас знизу вгору. — Можна офіційно заявити, що це була хороша ніч?

Я усміхнулася, не вагаючись: — Так. Однозначно.

І, дивлячись на цих людей поруч, я подумала, що іноді найкращі моменти приходять не тоді, коли все ідеально — а тоді, коли ти просто дозволяєш собі йти далі, навіть на натертих ногах.

Ми йшли повільно, майже не поспішаючи, і розмова з Романом текла так легко, ніби ми давно знайомі. Не було цього напруженого “потрібно щось сказати”, слова самі знаходилися.

— То ви всі разом живете? — запитала я, переступаючи через тріщину в асфальті.

— Так, — він усміхнувся. — Я, Марк і Денис. Одна кімната в гуртожитку. Класика студентського життя.

— Троє хлопців в одній кімнаті? — я підняла брови. — Це, напевно, окремий рівень виживання.

Роман засміявся: — Ти навіть не уявляєш. Черга в душ — як стратегічна операція. А якщо хтось не миє за собою чашку… — він зробив паузу. — Починається війна.

— Я вже співчуваю, — усміхнулася я. — Але, мабуть, весело.

— Весело, — погодився він. — Особливо коли сесія позаду.

— Ага, — я кивнула. — Тепер зрозуміло, що ви так святкували.

— Саме так, — підтвердив він. — Останній іспит здали вчора. І вирішили, що гріх не відсвяткувати.

— Тобто ця ніч — офіційно на честь виживання? — пожартувала я.

— Абсолютно, — серйозно відповів він. — Ми це заслужили.

Я посміхнулася і на секунду задумалася. — Знаєш, у нас трохи інакше, але теж весело.

— Розкажеш? — він глянув на мене з цікавістю.

— Я живу в гуртожитку з Яною і Вікою, — сказала я. — Яна… — я кивнула вперед, де вона якраз щось активно жестикулювала, — ти вже зрозумів, яка вона. А Віка — зовсім інша. Спокійніша. Вона просто ще не з’явилася в цій історії.

— Значить, у вас теж свій баланс, — усміхнувся Роман.

— Дуже свій, — засміялася я. — А Іра — це подруга Яни. Ну і тепер… — я на мить зам’ялася, — і моя, і Віки теж.

— Так і формується компанія, — сказав він. — Спочатку “подруга подруги”, а потім уже без неї ніяк.

— Саме так, — погодилася я. — Ще вчора я б не подумала, що буду так іти містом о шостій ранку з новими знайомими.

— Я теж, — чесно відповів він. — Але, знаєш… — він трохи сповільнив крок, — це одна з кращих ночей після сесії.

Я глянула на нього і раптом зрозуміла, що думаю те саме. Не через клуб, не через алкоголь. Через ці розмови, цей ранок, цю дивну близькість між майже незнайомими людьми.

— Мабуть, такі ночі й запам’ятовуються, — сказала я тихо.

— Так, — кивнув він. — Особливо коли знаєш, що вони не повторяться.

Я не відповіла одразу. Просто йшла поруч і слухала його кроки. І чомусь думала, що навіть якщо ця історія обірветься вже сьогодні — вона все одно залишить у мені слід.