Розділ 10

Я не знаю, в який саме момент це прозвучало. Хто перший сказав: «А може, підемо?» — хлопці чи Яна, чи це взагалі було сказано не вголос, а просто народилося між нами. Але я точно пам’ятаю відчуття: так добре, що сперечатися не захотів ніхто.

Ми вийшли з клубу, і ніч одразу здалася іншою. Точніше — вона вже закінчувалася. Повітря було прохолодніше, свіже, ніби місто теж видихнуло після гучної музики. Я глибоко вдихнула і раптом зрозуміла, як давно мені не вистачало цього — просто йти, без мети, без плану.

— Це що, вже ранок? — здивувалася Яна, дивлячись на світліший край неба.

— Майже, — хтось відповів. — Ми його зустрінемо.

Ми йшли повільно, іноді мовчки, іноді сміючись з якихось дрібниць. Кроки віддавалися на порожніх тротуарах, місто ще спало, і від цього здавалося, що воно — тільки наше. Я йшла поруч з Іриною, відчуваючи приємну втому в ногах і дивний спокій усередині.

— Мені здається, це один з тих моментів, які потім згадують, — сказала вона тихо.

— Так, — відповіла я. — Саме так.

Коли ми підійшли до озера, небо вже змінювалося. Темно-синє повільно розчинялося у світлішому, а вода була майже нерухома, мов дзеркало. Ми сіли — хто на лавку, хто просто на траву, близько один до одного, ніби боялися порушити тишу.

Я загорнулася в свою куртку і подивилася на горизонт. Сонце ще не з’явилося, але світло вже було — обережне, перше, чесне. Я відчула, як усередині стає тихо. Не порожньо — саме тихо.

— Красиво, — прошепотіла Яна.

— Дуже, — погодилася я.

Ми сиділи мовчки, слухали воду, далекі звуки міста, яке прокидалося. У цю мить не хотілося нічого пояснювати, нічого планувати. Просто бути тут, серед людей, з якими несподівано стало добре.

Я дивилася на світанок і не знала тоді, що цей ранок стане для мене початком чогось значно більшого. Але вже відчувала: щось важливе тільки-но починається.

Після озера ми просто пішли далі — без маршруту, без домовленостей. Ранкове місто було зовсім іншим, ніби хтось обережно перевернув декорації. Порожні вулиці, напівсонні зупинки, кав’ярні, що тільки-но піднімали ролети. Асфальт ще зберігав нічну прохолоду, і кроки звучали чіткіше, ніж зазвичай.

Я помітила, що йду трохи позаду з тим самим хлопцем — тим, з яким танцювала Яна. Якось так вийшло само собою. Він ішов поруч, не надто близько, не надто далеко, і це дивно заспокоювало.

— Ти не схожа на тих, хто любить клуби, — сказав він після паузи.

Я усміхнулася: — І не люблю. Це радше виняток.

— Але ти тут, — він кинув погляд у мій бік. — І виглядаєш так, ніби не шкодуєш.

Я замислилася на секунду. — Не шкодую. Просто… я більше люблю такі моменти. Коли тихо. Коли можна говорити.

— Тоді ми правильно вийшли, — він усміхнувся. — Бо в клубі говорити неможливо.

Ми сміялися тихо, щоб не порушувати цю ранкову крихкість. Я слухала його — про навчання, про те, як він випадково опинився сьогодні тут, про дрібниці, які зазвичай не розповідають у шумі. І сама говорила більше, ніж очікувала: про гуртожиток, про те, як люблю малювати, про відчуття, коли місто ще спить.

— Ти дивишся, ніби все помічаєш, — сказав він раптом. — Не поверхнево.

— Мені здається, ранок для цього і створений, — відповіла я. — Тут важко не помічати.

Попереду Яна щось жваво розповідала Ірині, вони сміялися, іноді оберталися до нас. Я ловила ці моменти й думала, що все якось… на своїх місцях. Без поспіху, без напруги.

Ми зупинилися біля пішохідного переходу, чекали зеленого світла. Сонце вже піднялося трохи вище, торкалося вікон, і місто поволі прокидалося.

— Дивний вечір, — сказав він. — Але хороший.

— Так, — відповіла я. — Саме такі запам’ятовуються.

І я не знала тоді, що ця прогулянка, ця проста розмова ні про що, стане для мене однією з тих точок у пам’яті, до яких потім повертатимешся подумки. Не через гучні події — а через тихе відчуття, що все відбувалося правильно.

Ми йшли, розмова текла спокійно, рівно, ніби ми знайомі вже давно. І саме в цей момент Яна раптом обернулася. Подивилася прямо на мене, трохи сповільнила крок і хитро примружилася — так, як вона робила завжди, коли щось задумала.

— Соломіє, — протягнула вона з усмішкою, — а ти знаєш, як його звати?

Я автоматично відкрила рот…
і нічого не сказала.

У мене всередині все зупинилося.

Мовби хтось різко вимкнув звук, світло, рух. У голові стало порожньо. Абсолютно. Я гарячково почала перегортати пам’ять: бар, танець, сміх, розмова, світанок, місто… Ім’я? Нічого. Жодної зачіпки.

Боже. Я ж реально не пам’ятаю.

Я відчула, як щоки миттєво запалали. Зробила вигляд, що поправляю волосся, щоб виграти секунду.

— Е-е… — видала я геніальне.

Хлопець поруч зупинився і подивився на мене з легкою усмішкою, явно все зрозумів.

— Ой, — Яна театрально приклала руку до грудей. — Це ж серйозно.

— Я… — я нарешті зітхнула і чесно подивилася на нього. — Мені дуже соромно, але ні. Я справді не пам’ятаю.

На секунду стало ніяково. Така тиша, в якій зазвичай хочеться провалитися крізь асфальт. Я вже приготувалася до жарту або образи.

Але він просто засміявся. Тихо, по-доброму.

— Тоді виправляємо ситуацію, — сказав він. — Я Рома.

— Соломія, — повторила я, ніби ми не знайомилися вже вдруге.

— Дуже приємно, — Рома ледь нахилив голову. — Тепер офіційно.

Я засміялася — полегшено, щиро. — Обіцяю, цього разу запам’ятаю.

— Перевіримо, — Яна підморгнула і пішла вперед, явно задоволена собою.

Я знову рушила поруч з Ромою, і ніяковість швидко розтанула. Навпаки — стало якось простіше. Без напускної серйозності, без ідеального першого враження.

Отак і починаються історії, — майнуло в мене в голові.
З незручного моменту, з щирого сміху і з імені, яке ти запам’ятовуєш трохи пізніше, ніж слід.

Здавалося, мій маленький конфуз з іменем став для всіх офіційним дозволом жартувати. І вони цим правом скористалися на повну.