Розділ 9

В що ми тільки-но вляпалися… — ця думка промайнула так чітко, ніби хтось озвучив її вголос. Я навіть мимоволі видихнула, але було вже пізно. Танк під іменем Яна рушив — упевнено, без сумнівів, і явно без гальм.

— Все, пішли, — сказала вона тоном, яким зазвичай оголошують остаточне рішення. — Не залишати ж людей чекати.

— Ми їх не просили чекати, — пробурмотіла Ірина мені на вухо.

— Тсс, — відповіла я так само тихо. — Вона вже в режимі “ніч пригод”.

Яна йшла попереду, впевнено розсікаючи натовп, іноді обертаючись, щоб переконатися, що ми не загубилися. Світло миготіло, музика знову ставала гучнішою, і я ловила себе на дивному відчутті: суміш цікавості й внутрішнього напруження.

— Якщо що, ми разом, — прошепотіла Ірина, коли ми йшли поруч.

— Завжди, — кивнула я.

Ми підійшли до столика. Компанія була невелика — кілька хлопців, усі приблизно нашого віку. Вони щось жваво обговорювали, сміялися, і коли помітили Яну, одразу пожвавилися ще більше.

— О, ви прийшли! — той самий хлопець усміхнувся, відсунув стілець. — Я ж казав, що вони класні.

Класні… Я автоматично окинула поглядом стіл, обличчя, жести. Нічого відверто тривожного, але це мало що означало. Я сіла ближче до Ірини, інстинктивно, ніби так було безпечніше.

— Це Соломія, — Яна махнула на мене рукою. — А це Ірина.

— Дуже приємно, — пролунало одразу з кількох боків.

— Взаємно, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, а не так, як я себе почувала всередині.

Яна вже сміялася, щось розповідала, жестикулювала — вона моментально влилася в розмову, ніби знала їх сто років. Я дивилася на неї і думала, що іноді вона або надто смілива, або просто не бачить небезпек, які для мене були очевидними.

— Вам що-небудь замовити? — хтось із хлопців нахилився до нас.

Я відкрила рот, щоб відмовитися, але Яна випередила: — Та звісно! Ми ж гості.

Ось так воно і починається, — промайнуло в голові.

Я знову поглянула на Ірину. Вона злегка знизала плечима, мовляв: ми вже тут.
І я зрозуміла, що відступати пізно. Залишалося тільки бути уважною, триматися поруч із подругами і спостерігати.

Бо ми вже зробили цей крок.
І що з нього вийде — покаже вечір.

Хлопців і справді було троє — рівно стільки ж, скільки й нас. Я машинально це відзначила, ніби така симетрія могла щось означати або заспокоїти. Вони підвелися зі своїх місць і майже одразу запропонували підійти до бару.

— Ми зараз щось візьмемо, — сказав один із них, високий, з легкою усмішкою. — Не сидіти ж з порожніми руками.

Я хотіла заперечити, але слова знову застрягли десь між думкою і голосом. Яна вже кивала, ніби це було найприродніше рішення у світі.

— Тільки без фанатизму, — кинула Ірина напівжартома.

— Обіцяємо, — засміялися вони.

Ми підійшли до бару. Світло тут було яскравіше, і я нарешті змогла краще роздивитися їхні обличчя. Нічого особливого — звичайні хлопці: хтось жартує, хтось мовчить і слухає, хтось уважно дивиться, ніби оцінює ситуацію.

— Я, до речі, Марк, — сказав один, подаючи руку Яні.
— Яна, — вона усміхнулася так, ніби знайомства були її стихією.

— А я Денис, — другий кивнув у наш бік.
— Соломія, — відповіла я, і мені здалося, що він затримав погляд на мить довше, ніж треба.

— Ірина, — додала Іра, трохи стриманіше.

Замовлення прийняли швидко. Хлопці щось обговорювали з барменом, ми стояли поруч і слухали уривки фраз, музику, дзвін скла. І саме в цій паузі, без танців і сміху, розмова почала литися сама собою.

— Ви з якого факультету?
— А ви давно тут?
— Сесія вже закінчилась?
— У вас теж викладачі люблять “сюрпризи”?

Слова були легкі, ні до чого не зобов’язуючі. Розмова ні про що — але вона заповнювала простір, знімала напругу. Я ловила себе на тому, що відповідаю автоматично, навіть усміхаюся. Ніби все це — просто ще одна випадкова компанія, ще один вечір.

— То, кажеш, у Яни день народження? — перепитав Марк.
— Так, — гордо відповіла вона. — І ми святкуємо.

— Тоді з нас тост, — усміхнувся він.

Я слухала їх, кивала, іноді вставляла слово — і відчувала, як настороженість трохи відступає. Не зникає, але ховається глибше. Усе виглядало… нормально.

Занадто нормально, — подумала я.

Ми взяли напої і повернулися до столика. Розмова тривала, сміх ставав голоснішим, жарти — сміливішими. А я сиділа між Іриною і Яною, з келихом у руках, і ловила себе на дивному відчутті: ніби я стою на межі між “нічого не станеться” і “цей вечір запам’ятається”.

І поки що я не знала, в який бік ми рухаємося.

Час раптом перестав існувати як щось вимірюване. Він не тягнувся і не поспіхав — він просто летів, розсипаючись між ковтками, сміхом і фразами, які не мали жодної ваги, але чомусь були такими доречними.

Ми всі розслабилися. Наче разом видихнули після довгого напруження. Розмова пішла сама — без пауз, без незручних мовчанок. Хтось жартував про сесію, хтось згадував кумедні історії з пар, хтось перебивав, не зупиняючись, і це нікого не дратувало.

— Ні, ну серйозно, — сміявся Денис, — у нас викладач може зникнути на місяць, а потім з’явитися і сказати: “А тепер здаємо все”.

— Це класика, — відповіла Ірина. — У нас такий самий.

— Значить, університет об’єднує, — підсумувала Яна і підняла келих.

Ми цокнулися — легко, невимушено. Я помітила, що сиджу вже не напружено, не стискаю келих занадто сильно. Плечі опустилися, спина розслабилася. Я слухала і сміялася щиро, не думаючи, чи це доречно.

— А ти чого така тиха була спочатку? — раптом звернулися до мене, це був той хлопець, що танцював з Якою.

Я на секунду замислилася, а потім знизала плечима: — Я завжди так. Спочатку дивлюся.

— А тепер? — усміхнувся Марк.

— А тепер… — я усміхнулася у відповідь. — Тепер мені нормально.

І це була правда. Було класно. Не гучно-круто, не як у кіно — а по-справжньому приємно. Так, як буває, коли люди несподівано збігаються в моменті.