Розділ 8

Ми з Ірою сиділи за столиком, трохи відкинувшись на спинки дивану, і дивилися на танцпол. Повільна мелодія тягнулася, як теплий вечірній вітер, і серед рухомих тіней Яна була помітна одразу. Вона стояла близько до хлопця, щось говорила — активно, з жестами, з тією своєю особливою мімікою, яку я добре знала.

— Ти бачиш це? — нахилилася я до Іри, майже сміючись.

— Бачу, — відповіла вона спокійно. — Вона вже перейшла в режим “захоплююча історія з життя”.

Я придивилася уважніше. Яна щось пояснювала, піднімаючи брови, нахиляючись ближче до нього, потім відхилялася назад і знову сміялася. Хлопець кивав, явно намагаючись не втратити нитку розмови.

— Вона ж з ним танцює чи проводить лекцію? — прошепотіла я.

Іра тихо засміялася. — Якщо він витримає — значить, достойний.

— Дивись, дивись, — я торкнулася Іри за лікоть. — Оце зараз було щось дуже важливе. Вона ж навіть палець підняла.

— О, — Іра кивнула. — Це “ключовий момент оповіді”.

Мені стало так смішно, що я ледве стрималася, щоб не засміятися вголос.

— Я ставлю на те, — сказала я, — що вона вже розповіла йому або про колишнього, або про улюблену подорож.

— Або про те, як вона взагалі не планувала святкувати день народження, — додала Іра.

— Сто відсотків, — погодилася я. — Дивись, він уже дивиться так, ніби боїться пропустити щось важливе.

Яна в цей момент різко засміялася й легенько штовхнула хлопця в плече. Той усміхнувся у відповідь — трохи розгублено, але щиро.

— Ну все, — сказала Іра. — Він пропав.

— Думаєш? — я примружилася.

— Вона ж говорить, — Іра знизала плечима. — Це завжди вирішально.

Я відпила ковток води й відчула, як у грудях піднімається тепла хвиля веселості.

— Коли вона повернеться, — сказала я, — я обов’язково спитаю, на якій хвилині він перестав танцювати і почав слухати.

— І чи був тест на уважність, — додала Іра.

Ми ще кілька секунд мовчки дивилися на танцпол. Яна знову щось емоційно пояснювала, а хлопець нахилився ближче, щоб почути.

— Знаєш, — сказала я тихіше, — вона зараз дуже… жива.

— Так, — погодилася Іра. — Їй добре. І це видно.

Я усміхнулася. Жарти жартами, але десь усередині було тепло й спокійно. Ми сиділи, сміялися, спостерігали — і цей момент здавався простим і правильним.

— Ну що, — сказала я. — Чекаємо на повернення з доповіддю?

— Обов’язково, — відповіла Іра. — З деталями.

Ми перезирнулися й знову засміялися — тихо, змовницьки, як люди, яким добре просто бути разом у цю мить.

Музика лилася безперервно, ніби хтось відкрив невидимий кран, і з нього текла радість. Вона проходила крізь тіло, крізь груди, живіт, руки — і я ловила себе на думці, що давно так не сміялася. Було добре. Просто добре, без “але”, без зайвих думок.

Світ навколо трохи плив, але не лякав — навпаки, ставав м’якшим. Світло ламп розсипалося золотими плямами, обличчя людей здавалися добрішими, рухи — плавнішими. Я рухалася в такт, навіть не думаючи, як виглядаю. Тіло ніби знало саме, що робити.

— Соломіє, ти де літаєш? — Яна з’явилася поруч раптово, сміючись, з блиском в очах.

— Я тут, — відповіла я і сама здивувалася, як легко це сказала. — Просто… класно.

— Оце так новина, — вона підморгнула. — Я ж казала.

Я засміялася і відкинула голову назад. Музика була гучна, але не тиснула. Вона огортала, тримала, ніби казала: нічого не бійся, просто будь тут.

Поруч хтось танцював, хтось сміявся, хтось підспівував словам, які губилися в шумі. Я ловила уривки розмов, уривки сміху — і все це складалося в один великий, живий момент.

Я відчула, як зникає напруга, яку носила в собі останні місяці. Наче хтось повільно розв’язував вузлики всередині. Думки про гуртожиток, про час, про правила — вони десь відступили. Не зникли зовсім, але стали далекими, неважливими.

— Ти посміхаєшся, — сказала Іра, нахилившись до мене. — Це небезпечно.

— Чому? — перепитала я.

— Бо тобі подобається, — вона засміялася.

І справді. Мені подобалося. Цей шум, цей рух, ці люди, мої подруги поруч. Я відчула себе частиною чогось великого і легкого, ніби вперше дозволила собі не контролювати кожен крок.

Я танцювала, сміялася, плескала в долоні, ловила погляди — і в голові було лише одне: я тут, і мені добре.
І цього було більш ніж достатньо.

Повільна мелодія стихла так м’яко, ніби хтось обережно прикрив двері. Я ще кілька секунд сиділа, не рухаючись, з тим дивним післясмаком у грудях, коли всередині тепло і трохи порожньо водночас. І саме в цей момент до нас буквально влетіла Яна.

Вона світилася. Інакше не скажеш. Очі блищали, щоки рум’яні, усмішка — широка, справжня, така, що хочеться усміхнутися у відповідь, навіть якщо не знаєш чому.

— Дівчатааа, — протягнула вона, сідаючи поруч і нахиляючись до нас, ніби збиралася поділитися державною таємницею. — У мене є пропозиція.

Я з Ірою переглянулися.

— Мені вже страшно, — Іра зробила вигляд, що прикриває склянку рукою. — Починається з таким обличчям.

— Та не перебільшуй, — Яна махнула рукою. — Все дуже культурно. Майже.

— “Майже” — ключове слово, — пробурмотіла я, але сама сміялася.

Яна нахилилася ще ближче: — Коротше. Той хлопець… — вона кивнула в бік танцполу, — запросив нас за їхній столик. Він з друзями. Каже, що у них там весело і що ми їм сподобались.

Я відчула, як у мені щось легенько здригнулося. Не страх — швидше несподіване хвилювання. Яна чекально дивилася на нас, явно вже уявляючи, як це буде.

— Всіх нас? — уточнила Іра з лукавою усмішкою.

— Всіх, — кивнула Яна. — Я ж сказала, нас.

Яна була така радісна, що гріх було одразу псувати їй настрій. Вона буквально сяяла, як новорічна зірочка на ялинці — я дивилася на неї й ловила себе на думці, що давно не бачила її такою щасливою.

— Ну що? — вона повернулася до мене. — Соломіє?

Я на секунду зам’ялася. В голові майнула думка, що це щось нове, незнайоме, трохи ризиковане. Але замість звичного внутрішнього “а раптом ні” я відчула зовсім інше: цікавість.