Розділ 7

Ми ще стояли біля барної стійки, але мені здавалося, що я рухаюся, навіть коли стою на місці. Не хиталася — ні. Просто все навколо було ніби… плавніше. Слова легше сходили з язика, думки не чіплялися одна за одну.

— Тут дуже гучно, — сказала я і тут же засміялася. — Хоча ні, нормально. Просто… гучно.

— Ти сама з собою сперечаєшся, — зауважила Яна.

— Я завжди так роблю, — серйозно відповіла я. — Просто зазвичай мовчки.

Ірина сперлася ліктями на бар. — Це, до речі, гарна навичка. Самодіалог.

— А я от ніколи не можу мовчки, — сказала Яна. — Мені треба, щоб хтось слухав.

— Ми слухаємо, — сказала я і кивнула так упевнено, ніби це була дуже важлива обіцянка.

Я взяла склянку соку, хоча вже не пам’ятала, навіщо. Зробила ковток і замислилася.

— А ви помічали, — почала я повільно, — що апельсиновий сік завжди різний? От іноді він кислий, а іноді такий, ніби це взагалі не апельсин.

— Це тому що життя несправедливе, — відповіла Яна, не моргнувши.

— Або тому що апельсини різні, — знизала плечима Ірина.

— Ні, — сказала я і підняла палець. — Я впевнена, що це змова.

Вони розсміялися.

— Соломіє, — Яна нахилилася до мене, — ти зараз звучиш так, ніби в тебе дуже важливе відкриття.

— Воно і є важливе, — я подивилася на неї серйозно. — Просто я ще не знаю яке.

Ірина кивнула. — Це мій улюблений тип розмов.

Я сперлася спиною об бар і подивилася на світло над нами. Воно було яскраве, але не дратувало. Навпаки — хотілося дивитися.

— А ви колись думали, — сказала я раптом, — що якби не було дзеркал, ми б узагалі не знали, які ми?

— Я б точно була спокійніша, — відповіла Яна. — Особливо зранку.

— А я б постійно думала, що в мене щось на обличчі, — сказала Ірина.

— От! — я зраділа. — Саме про це я й кажу.

— Про що? — перепитала Яна.

Я замислилася. — Не знаю. Але щось дуже логічне.

Музика знову змінилася, бас став глибшим. Я відчула, що хочу говорити ще.

— Мені подобається, що ми тут, — сказала я. — От просто… стоїмо.

— Це тому що ти не поспішаєш, — сказала Ірина. — Ти зазвичай завжди кудись поспішаєш.

— Так? — я здивувалася. — Я ніколи про це не думала.

— От бачиш, — усміхнулася Яна. — Прогрес.

Я засміялася — легко, голосно, не думаючи, хто це чує.
І в цю мить мені здавалося, що розмова ні про що — це найкраща розмова у світі.

Бо в ній не потрібно бути правильною.
Достатньо просто бути.

Ми ще якийсь час стояли біля барної стійки, і мені здавалося, що розмова сама себе несе, без початку й кінця.

— Ти вже допила сік? — спитала Ірина, заглядаючи в мою склянку.

Я подивилася всередину, ніби бачила її вперше. — А… так. Напевно.

— “Напевно”, — повторила Яна й усміхнулася. — Мені подобається, як ти зараз говориш.

— Як? — я нахилилася до неї. — Нормально ж.

— Дуже нормально, — сказала вона. — Навіть підозріло.

— Ви просто до мене звикли занадто серйозної, — сказала я. — А я взагалі-то весела.

— Це відкриття року, — кивнула Ірина. — Треба записати.

Я засміялася й сперлася ліктем об бар. — А знаєте, що дивно?

— Зараз буде щось глибоке, — попередила Яна.

— Я думала, що тут усі будуть дивитися, — сказала я. — А вони не дивляться. Усі зайняті собою.

— Ласкаво просимо в реальність, — сказала Ірина. — Усім байдуже. І це прекрасно.

Я кивнула. — Так. Це… дуже заспокоює.

Музика раптом змінилася — перші секунди нового треку були гучніші, ритм різко вдарив у груди.

Яна відразу ожила. — О! — вона схопила Ірину за руку. — Все. Це знак.

— Знак чого? — перепитала я.

— Що час іти, — сказала Ірина й простягнула руку мені. — Танцювати.

Я подивилася на її руку — і без жодної паузи вклала свою. — Ходімо.

— От це я розумію, — Яна озирнулася на мене. — Нуль сумнівів.

— А навіщо сумніватися? — щиро здивувалася я. — Ми ж уже тут.

Ми рушили в натовп. Люди розступалися, хтось зачіпав плечем, хтось усміхався — і мене це зовсім не дратувало. Навпаки, хотілося сміятися з кожної дрібниці.

— Якщо я зараз наступлю комусь на ногу — це буде не спеціально, — попередила я.

— Це буде частина атмосфери, — сказала Яна. — Розслабся.

— Я розслаблена! — відповіла я занадто швидко й знову засміялася.

Ми опинилися ближче до центру танцполу. Музика була всюди — в підлозі, у повітрі, в мені. Я почала рухатися ще до того, як усвідомила це.

— Дивись, — крикнула Яна, — просто в ритм!

— Я і так у ритмі! — відповіла я, хоча не була впевнена, в якому саме.

Ірина нахилилася до мене: — Тобі добре?

— Дуже, — сказала я без жодних роздумів. — Я навіть не знала, що так буває.

— От бачиш, — сказала вона. — А ти боялася.

Я похитала головою, рухаючись разом із музикою. — Мені здається, я завжди боялася зайвого.

— А зараз? — спитала Яна.

Я замислилася лише на секунду. 

— А зараз — ні.

У якийсь момент я перестала рахувати рухи.
Перестала слідкувати за руками, за ногами, за тим, як виглядаю збоку. Тіло стало легким, ніби з нього зняли щось зайве — важке, тягуче, звичне. Я рухалася не правильно, а як хотілося, і вперше це не викликало всередині жодного зауваження.

Музика проходила крізь мене. Не повз, не поруч — крізь. Бас віддавався десь у грудях, і мені подобалося це відчуття, ніби серце танцює разом з тілом. Я сміялася — просто так, без причини, ловлячи погляд Яни, її усмішку, рухи Ірини поруч.

Я відчула, що більше не думаю про те, що буде потім.
Не думаю про гуртожиток, про завтра, про те, чи правильно я роблю. Усе це ніби відпустило мене саме — без боротьби, без зусиль.

Я підняла руки вгору, відкинула голову назад і на секунду заплющила очі. Світ не зник — він просто став м’якшим, теплішим. Повітря було гарячим, але приємним, шкіра відчувала кожен рух, кожен дотик випадкового плеча поруч — і це не дратувало. Навпаки, я почувалася частиною цього ритму, цієї живої маси.