Розділ 6

Я сиділа, тримаючи склянку в руках, і раптом помітила, що світ навколо ніби став м’якшим. Не розмитим — ні. Просто… менш різким. Музика вже не тиснула, а огортала. Світло більше не різало очі, а ковзало по обличчях, залишаючи теплі сліди.

Напевно, я просто розслабилась, подумала я.

Я зробила ще один ковток — автоматично, не замислюючись. Напій був прохолодний, солодкий, і мені здалося, що він зникає десь всередині, не залишаючи нічого після себе.

— Все, — сказала Яна, різко відставляючи склянку. — Я більше не можу сидіти.

— Ти завжди так кажеш після двох ковтків, — засміялася Ірина.

— Бо я знаю себе, — Яна вже вставала. — Це моя пісня. Чуєш?

І справді — музика змінилася. Ритм став чіткішим, глибшим, таким, що його хотілося не слухати, а рухатись разом із ним.

— Ходімо, — Ірина потягнула Яну за руку. Потім подивилася на мене. — Ти з нами?

Я відкрила рот, щоб щось сказати… і зрозуміла, що не знаю — що саме.
Я не відчувала страху. Не відчувала сумнівів. Лише дивну легкість, ніби рішення не потребували зусиль.

— Я… я зараз, — сказала я. — Дожену.

— Не засиджуйся, — кинула Яна. — Танцпол не кусається.

Вони пішли — впевнено, знайомо, ніби цей простір давно був їхнім. Я дивилася, як їхні силуети зливаються з натовпом, як світло ковзає по їхньому волоссю, плечах, спинах.

Я залишилась сама за столиком — і раптом зрозуміла, що мене це не лякає.

Навпаки.

Я відкинулася на спинку дивана і засміялася тихо, сама до себе. Мені було добре. Тепло. Спокійно. Думки текли повільніше, але не важче — наче хтось прибрав зайвий шум з голови.

От так, мабуть, і виглядає дорослість, промайнуло в голові.

Я підвелася — трохи повільніше, ніж зазвичай, але не звернула на це уваги. Підлога здалася м’якішою. Ноги слухались, просто рухались інакше — плавніше.

Я подивилася на свій коктейль, що залишився на столі, і махнула рукою: — Потім.

Музика тягнула. Не голосно — наполегливо. Я зробила кілька кроків у бік танцполу, відчуваючи, як натовп наближається, як повітря стає гарячішим.

Я ще не знала, що це не просто розслаблення.
Я була впевнена: я все контролюю.

І саме тому усміхалася.

Я зупинилася на краю танцполу. Не тому, що боялася — просто хотілося подивитися. Тут усе рухалося інакше: люди не йшли, а пливли, світло ковзало по них уривками, ніби намагалося встигнути за музикою, але не могло.

Я побачила Яну й Ірину майже одразу. Вони вже танцювали — впевнено, знайомо, так, як танцюють ті, хто не думає про те, як виглядає. Яна сміялася, відкидаючи волосся, Ірина рухалася повільніше, в ритм, із закритими очима.

Я стояла і ловила себе на думці, що мені… легко.

Не було того стискання всередині, яке зазвичай з’являлося, коли я опинялася серед людей. Не було бажання сховатися або втекти. Навпаки — мені захотілося зробити крок уперед.

Я просто розслабилась, сказала я собі.

Музика ніби підштовхнула. Я зробила перший крок — обережний, майже непомітний. Потім ще один. Тіло саме почало рухатися: плечі трохи в такт, стегна ледь-ледь, ніби я тільки перевіряла, чи можна тут так.

Можна.

Я усміхнулася — з подивом.
Ніхто не дивився. А навіть якби дивився — мені було байдуже.

Я відчула, як ноги стають теплішими, рухи — плавнішими. Наче хтось прибрав зайву напругу з м’язів. Я перестала контролювати кожен крок. Просто слухала ритм і дозволяла йому вести.

Яна раптом обернулася, побачила мене й широко усміхнулася. Вона підняла руки, ніби кажучи: от бачиш.

— Ну нарешті! — крикнула вона, але я скоріше прочитала це по губах, ніж почула.

Я засміялася й підняла плечі — мовляв, я тут, усе нормально.

Я танцювала. Не красиво. Не правильно. Але щиро.
І це було нове відчуття — коли тобі не потрібно бути кращою версією себе, достатньо просто бути.

Час розтягнувся. Музика зливалася в одне ціле, і я не могла сказати, де закінчується одна пісня й починається інша. Я не відчувала втоми. Лише тепло всередині й дивну радість — тиху, без причин.

Я ще не знала, що це не просто настрій.
Я була впевнена: я просто дозволила собі жити в цю мить.

І цього було достатньо.

Я навіть не помітила, як опинилася поруч із Яною. Ще хвилину тому між нами були люди, світло, рух — а тепер я стояла зовсім близько, відчуваючи її плече, тепло шкіри, запах парфумів, змішаний із димом і м’ятою.

— Ти диви, — Яна нахилилася до мене, усміхаючись широко й трохи здивовано. — Це точно ти?

— А що не так? — я засміялася. Мій голос звучав гучніше, ніж зазвичай, але мені це подобалося.

— Ти танцюєш, — сказала вона. — І не ховаєшся.

— Мені нормально, — відповіла я без роздумів. — Навіть… добре.

Ірина підійшла з іншого боку, уважно подивилася на мене. — Очі блищать, — сказала вона. — Це хороший знак.

— Не починай, — відмахнулася Яна. — Нехай просто радіє.

— Я радію, — підтвердила я і раптом зрозуміла, що це правда.

Музика на секунду стихла, почався перехід між треками. Світло стало теплішим, м’якшим. Яна нахилилася до нас обох.

— Так, — сказала вона, — у мене офіційне запитання. Ви зі мною святкуєте чи я тут сама з цим хаосом?

— Ти серйозно? — Ірина фиркнула. — Це твоя ніч.

Я подивилася на Яну — і відчула імпульс. Без сумнівів. Без страху.

— Стій, — сказала я й торкнулася її руки. — Стоп. Слухай.

Яна здивовано підняла брови. — Ого. Це зараз що було?

— Це ще одне привітання, — сказала я. — Бо перше було сидячи, а це — справжнє.

Я зробила крок ближче, щоб вона точно мене чула.

— Яно, — сказала я повільно, чітко, — з днем народження тебе. І дякую, що ти витягла мене сюди. Навіть якщо я цього не казала. Мені здається… я б шкодувала, якби залишилася в кімнаті.

Яна на секунду замовкла.
— Ти зараз дуже доросло звучиш, — сказала вона тихо.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Я просто чесна.