Розділ 5

Соломія відчула, як усередині все похололо. У голові промайнуло: ось і все. Вона навіть не встигла нічого сказати, як Ірина спокійно зробила крок уперед.

— Звісно, — сказала вона легко й дістала паспорт. — У нас тут майже сімейний вихід, не лякайте дитину.

Яна одразу підхопила:
— Та вона просто маленька на вигляд. Генетика, знаєте.

Охоронець узяв паспорт, переглянув сторінку, звірив фото з обличчям Ірини. Потім глянув знову на Соломію, трохи примружившись.

— Вам усім точно є вісімнадцять? — протягнув він.

Соломія відчула, як Яна непомітно стиснула її лікоть — не щоб підштовхнути, а щоб підтримати. Вона мовчала, намагаючись дихати рівно і не видати себе поглядом.

— Ну, — з усмішкою сказала Ірина, забираючи паспорт, — завтра в нас узагалі-то день народження. То якщо що — рахуйте, що святкуємо авансом.

Охоронець хмикнув. На секунду здавалося, що він ще вагається. Потім відступив убік і махнув рукою.

— Проходьте. Але без пригод.

— Обіцяємо, — хором відповіли Яна й Ірина.

Охоронець закріпив на їх зап'ястках паперові браслети.

Вони зробили кілька кроків усередину — і двері зачинилися за ними, відрізаючи нічне місто. Соломія лише тоді зрозуміла, що затримувала подих, і видихнула.

— Я ж казала, — прошепотіла Яна їй на вухо. — Все буде добре.

Світло всередині було зовсім іншим. Гучнішим. Яскравішим. Реальнішим.
І Соломія, ще хвилину тому скута страхом, раптом відчула: вона пройшла межу. Маленьку, але дуже важливу.

І тепер дороги назад уже не було — принаймні цієї ночі.

Перші кроки всередині клубу були ніби нереальними. Соломія відчула, як звук накрив її хвилею — гучна музика не просто лунала, вона тиснула, вібрувала під шкірою, заходила в груди, змушуючи серце підлаштовуватися під чужий ритм. Здавалося, що повітря тут щільніше, важче, просякнуте запахом алкоголю, парфумів і чогось металевого — напевно, від диму й світла.

Світло різко змінювалося: секунду тому — майже темрява, наступної — спалахи синього й фіолетового, що вихоплювали з натовпу обличчя, руки, уривки тіл. Люди з’являлися і зникали, ніби кадри в погано змонтованому фільмі. Соломія машинально вчепилася поглядом у спину Яни, боячись загубитися.

Її ноги рухалися самі, але голова ніби запізнювалася. Вона відчувала кожен крок — каблуки глухо били по підлозі, віддаючись у колінах, у спині, аж до потилиці. Раптом стало соромно за свою сукню — занадто просту? чи навпаки, надто відверту? Вона не могла зрозуміти, як тут прийнято, і це лякало.

Натовп розступався й знову змикався, хтось випадково зачепив її плече, хтось — волосся. Вибачення тонули в музиці. Соломія відчула, як її власні межі ніби стираються: тут усі були надто близько, надто голосно, надто швидко.

Вона спіймала своє відображення у дзеркальній колоні — розмите, зламане світлом. Очі здавалися більшими, ніж зазвичай. Трохи наляканими. І водночас — живими. Ніби вона бачила себе вперше не як дівчинку з гуртожитку, а як когось нового, ще незрозумілого.

— Ти як? — Яна нахилилася до неї, майже торкаючись губами вуха.

Соломія кивнула, хоча насправді не була впевнена. Усередині боролися дві відчуття: бажання втекти назад, у тишу, і дивне, майже заборонене хвилювання. Я тут. Я справді тут.

Музика раптом змінилася — бас став глибшим, ритм повільнішим. Люди почали рухатися інакше, ближче один до одного. Соломія відчула, як її тіло, ще не слухаючись розуму, починає підлаштовуватися під цей ритм. Ледь помітно. Майже несміливо.

Вона ще не танцювала — лише стояла, ловлячи себе на думці, що цей страх… він уже не паралізує. Він перетворюється на передчуття.

І десь у цій гучній темряві Соломія ще не знала, що цей вечір залишиться з нею надовго. Можливо, назавжди

Яна й Ірина майже одночасно взяли Соломію під руки — легко, по-дружньому, але так, що вона одразу зрозуміла: тепер вони її не загублять.

— Спокійно, — засміялася Яна, нахиляючись ближче. — Тут головне правило — триматися своїх.

— І не дивитися так, ніби зараз втечеш через запасний вихід, — додала Ірина. — Бо тоді всі одразу бачать, що ти вперше.

— Я не виглядаю так? — швидко запитала Соломія, намагаючись перекричати музику.

— Виглядаєш, — чесно сказала Яна. — Але це навіть мило.

Вони маневрували між людьми, Ірина впевнено прокладала шлях, час від часу кидаючи коротке “перепрошую” чи просто торкаючись чиєїсь спини. Соломія відчувала тепло рук подруг, і від цього страх трохи відступав.

— О, он там! — Ірина кивнула в бік столиків уздовж стіни. — Бачите? Майже стратегічне місце.

— Не на проході, не біля колонок, — підхопила Яна. — Ідеально для новачків.

— Я не новачок, — пробурмотіла Соломія, але сама усміхнулася.

Вони сіли. М’які дивани трохи “потонули” під ними. Соломія раптом відчула, як напруга з плечей спадає — можна видихнути, можна просто посидіти й подивитися.

До столу підійшов бармен — молодий, з професійно байдужим обличчям.

— Що будемо? — нахилився він.

Ірина навіть не замислювалася: — Два мохіто. І… — вона на секунду глянула на Соломію. — Для тебе щось легке.

— Без алкоголю? — уточнила Яна з ледь помітною усмішкою.

Соломія знітилася. — Я… я не знаю. Я ніколи…

— Добре, — м’яко перебила Ірина. — Ніхто не змушує. Можемо почати з чогось майже символічного.

— Секс на пляжі, — швидко сказала Яна. — Слабкий. Якщо що — скажемо, що це сік.

— Це погана назва, — Соломія скривилася.

— Ласкаво просимо в доросле життя, — засміялася Яна. — Тут половина речей має дивні назви.

Бармен кивнув і пішов. Соломія обперлася ліктями на стіл, розглядаючи навколо. Її серце ще билося швидше, ніж зазвичай, але вже без паніки.

— Ти точно нормально? — тихіше спитала Ірина, нахилившись до неї. — Якщо хочеш піти — скажеш. Без образ.

Соломія на секунду задумалася. — Я… боюся. Але мені цікаво.

— Оце правильне поєднання, — серйозно сказала Яна. — Якщо не страшно — значить, неважливо. Якщо не цікаво — навіщо тоді взагалі?