Розділ 4

Вони виходили з квартири вже іншими, ніж заходили. Світло в коридорі було приглушене, двері зачинилися з глухим клацанням, і цей звук прозвучав для Соломії як межа — по той бік залишилися тиша й сумніви, по цей починалася ніч.

У під’їзді пахло пилом і старим бетоном. Кроки відлунювали сходами, Яна сміялася над чимось дрібним і безглуздим, Іра перевіряла телефон — адресу, час, маршрут. Соломія йшла трохи позаду, відчуваючи, як після вина світ здається м’якшим, а рухи — плавнішими.

На вулиці їх одразу огорнуло нічне місто. Ліхтарі відбивалися в калюжах, десь неподалік гучно проїхала машина з відкритими вікнами й музикою, що рвала тишу. Повітря було теплим, майже липким, і Соломія відчула, як шкіра реагує на кожен подих.

— Таксі чи пішки ще трохи? — запитала Іра.

— Пішки, — одразу відповіла Яна. — Хочу відчути цю ніч.

Вони рушили в бік центру. Пакет з пляшкою тихо шарудів у руці Іри, каблуки Яни цокали по бруківці, а Соломія прислухалася до власних кроків у чужих балетках, які все ще здавалися не зовсім її.

Місто навколо змінювалося з кожним кварталом. Менше житлових будинків — більше світла, вітрин, людей. Біля барів стояли компанії, хтось курив, хтось сміявся надто голосно, хтось обіймався так, ніби ніч могла скінчитися будь-якої миті.

— От скажи, — звернулася Яна до Соломії, — ти коли-небудь так просто виходила в ніч? Без плану.

Соломія задумалася.
— Ні, — чесно відповіла вона. — Мені завжди треба було знати, куди і навіщо.

— Тим цікавіше, — усміхнулася Яна.

Вони зупинилися на світлофорі. Червоне світло на мить зупинило їх усіх разом, ніби місто давало останній шанс передумати. Соломія дивилася на своє відображення у темному склі вітрини й ловила себе на думці, що не хоче повертатися назад.

Загорілося зелене.

Клуб був уже близько. Це відчувалося — у повітрі, в музиці, яка ледь чутно проривалася крізь стіни, у людях, що прямували в тому ж напрямку. Серце Соломії билося трохи швидше, але не від страху — від передчуття.

Вона ще не знала, що за тими дверима на неї чекає зустріч, яка через роки змусить її сидіти на підвіконні й дивитися на нічну столицю зовсім іншими очима.

Вони зупинилися за кілька кроків від входу. Музика вже відчувалася тілом — не вухами, а десь глибше, у грудях. Світло миготіло крізь напіввідчинені двері, люди сміялися, говорили голосно, ніби ніч дозволяла більше, ніж день.

А Соломія раптом відстала на пів кроку.

Її накрило не різко, а повільно — як хвиля, що підповзає непомітно. Думки, яких вона намагалася не торкатися весь вечір, піднялися разом.

А якщо дізнаються?

Перед очима — не клуб, не подруги, а батьківська кухня. Суворе світло. Мамин погляд, у якому більше болю, ніж злості. Татові стиснуті губи. Тиша після слів, які вже не забереш назад.

Вона уявила, як хтось випадково побачить. Як хтось щось скаже. Як хтось «пожартує». Як інформація дивним шляхом дійде додому — перекручена, перебільшена, з акцентами не там, де було насправді.

Ти ще дитина.
Ти нас зрадила.
Ми тобі довіряли.

Ці фрази не були сказані вголос — але вона знала їх напам’ять. Вони жили в ній давно.

Соломія стиснула ремінець сумки так, що побіліли пальці. Їй раптом стало страшно не від клубу — від наслідків. Від того, що один вечір може зламати крихку рівновагу, яку вона так старанно тримала роками: бути «хорошою», «правильною», «тією, за яку не соромно».

Якщо вони дізнаються — я змінюся в їхніх очах.
І, можливо, назавжди.

Вона відчула, як серце б’ється швидше, ніж музика за дверима. Хотілося втекти. Повернутися в гуртожиток, у порожню кімнату, до блокнота й олівця — туди, де безпечно, де ніхто не чекає пояснень.

— Соломіє? — Яна обернулася. — Ти в порядку?

Соломія підняла очі. Усміхнулася — трохи криво, трохи не до кінця.

— Так, — сказала вона. — Просто… думаю.

Вона не додала: я боюся.
Бо цей страх був глибший за слова. Він був не про цю ніч — він був про все її життя до цього моменту.

І все ж… вона стояла тут. Не пішла. Ще.

Соломія зробила повільний вдих.
Це лише вечір, — сказала вона собі. — Лише один крок. Я все ще я.

Але десь глибоко всередині вона вже відчувала: навіть якщо батьки ніколи не дізнаються — вона сама вже не буде колишньою.

Яна зупинилася остаточно. Вона не поспішала, не тягнула Соломію за руку — просто відчула, що та більше не йде. Це було не про втому й не про взуття. Це було щось інше, глибше.

Вона обернулася й уважно подивилася на Соломію. Не жартома, не поверхнево — по-справжньому.

— Ти зараз не тут, — тихо сказала Яна. — Що з тобою?

Соломія мовчала. Вона не знала, з чого почати, бо страх був не з однієї причини — він був з усього одразу. З батьків, з правил, з очікувань, з того, що вона боїться розчарувати когось більше, ніж саму себе.

Яна зробила крок ближче. Обережно взяла Соломію за зап’ястя — не міцно, не тиснучи. Просто щоб бути поруч.

— Послухай мене, — сказала вона вже зовсім інакше, без легковажності. — Ти нічого поганого не робиш. Ти не зраджуєш себе. Ти не стаєш «не такою».

Соломія підняла очі. У світлі неонової вивіски обличчя Яни було серйозним і дуже теплим.

— Ти не зобов’язана бути ідеальною донькою щохвилини, — продовжила вона. — Ти маєш право на один вечір. На досвід. На помилку навіть, якщо раптом так станеться.

— А якщо дізнаються?.. — тихо, майже пошепки сказала Соломія. — Якщо це все зруйнує…

Яна похитала головою.
— Знаєш, що насправді руйнує? — вона зробила паузу. — Коли ти все життя живеш так, щоб ніхто ніколи не розчарувався. Тоді одного дня ти прокидаєшся і не знаєш, хто ти.

Вона легенько стиснула її руку.
— Ми поруч. Я поруч. Якщо тобі стане некомфортно — ми підемо. Одразу. Без пояснень. Я обіцяю.

Соломія відчула, як у грудях щось відпускає. Не повністю — але достатньо, щоб знову дихати.