Розділ 3

Яна зітхнула й закотила очі, ніби сама думка про вахтерку псувала настрій. Вона вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але Іра випередила її.

— Не хвилюйся, — сказала вона спокійно, майже буденно. — Ми будемо ночувати в квартирі мого дядька.

Соломія здивовано глянула на неї.
— Серйозно?

— Так. Він у від’їзді, квартира порожня. Недалеко звідси, — Іра злегка знизала плечима, ніби це була дрібниця. — Там безпечно, і ніхто не буде перевіряти години повернення.

Яна одразу пожвавилася:
— От бачиш! Я ж казала, що все продумано.

Соломія мовчала кілька секунд. Усередині знову з’явилося те саме відчуття — ніби вона стоїть на межі. З одного боку — правила, гуртожиток, звичний порядок. З іншого — ніч у місті, свобода, новий досвід, який не повторюється двічі.

— Добре, — нарешті сказала вона тихо. — Але без дурниць.

— Урочисто обіцяємо, — усміхнулася Яна, піднімаючи чашку. — За ніч, яка запам’ятається.

Вони чокнулися — кавою й лимонадом, смішно й по-студентськи. За вікном місто остаточно занурилося в темряву, і Соломія раптом відчула: сьогодні вона зробила вибір. Невеликий. Але саме з таких усе й починається.

Вечір тільки починав повільно опускатися на місто. Повітря було ще теплим, але вже не пекучим, і в ньому відчувався той особливий літній спокій, коли день ще не закінчився, а ніч уже близько. Дівчата йшли повільно, без маршруту, дозволяючи місту вести їх за собою.

Вони сміялися, згадували екзамени, які ще не закриті, викладачів, які «принципові», і ті предмети, що ніколи не знадобляться в житті — але чомусь саме вони забирають найбільше нервів.

— У мене ще один, — зітхнула Яна. — Але я роблю вигляд, що його не існує.

— Два, — відповіла Іра спокійно. — І я навіть не знаю, що гірше: сам екзамен чи очікування.

Соломія слухала їх і час від часу вставляла свої репліки, але більше спостерігала. За людьми, за світлом ліхтарів, за вікнами кав’ярень, де хтось уже святкував початок літа. Вона ловила себе на думці, що вперше за довгий час не думає про завтрашній день — тільки про зараз.

Потім розмова перейшла на літо.

— Я поїду додому, — сказала Яна. — Мені хочеться тиші. І щоб мама варила борщ, а не ці студентські макарони.

— А я хочу працювати, — відповіла Іра. — Зняти квартиру восени. Бути незалежною.

Соломія задумалася.
— А я… — вона зробила паузу, — не знаю. Хочу просто, щоб це літо було моїм. Але як завжди в моїх батьків на мене плани, тому вибір нажаль в не великий.

   ***

Вечір ставав густішим, темнішим, теплішим. Ліхтарі вже горіли повністю, і місто змінювалося — з денного в нічне, з буденного в інше, особливе.

І Соломія ще не знала, що саме в цю ніч її «моє літо» почне набувати зовсім іншого змісту.

Вони зупинилися біля маленького кіоску з морозивом. Черга була коротка, продавець — сонний, а в повітрі пахло вафлями й карамеллю. Дівчата довго не могли визначитися зі смаками, ніби від цього залежало щось важливе.

— Візьму фісташкове, — сказала Яна. — Бо день народження, маю право.

— А я класичне, — Іра усміхнулася. — Без сюрпризів.

Соломія взяла ванільне. Вона завжди обирала просте — не через страх, а через довіру до дрібниць, які не підводять. Вони сіли на бордюр біля площі, де грав вуличний музикант. Гітара звучала трохи фальшиво, але щиро, і ця щирість дивно пасувала вечору.

Морозиво тануло швидше, ніж хотілося. Солодкі краплі стікали по пальцях, і дівчата сміялися, витираючи руки серветками, ділячись дрібними незграбностями, які потім згадують з усмішкою.

— От би запам’ятати це, — сказала Яна раптом. — Не фото, а саме відчуття.

Соломія кивнула. Вона слухала музику, дивилася на світло ліхтарів, на обличчя подруг — і відчувала, як усередині щось тихо розквітає. Спокій. Прийняття. Мить, у якій не хочеться нічого змінювати.

Десь поруч засміялися люди, проїхав трамвай, дзенькнув дзвоником — місто жило, не знаючи, що для когось цей вечір стане особливим.

Соломія облизнула ложечку, дивлячись у темніюче небо, і подумала: як добре, що я сьогодні не залишилася в кімнаті.

Вони ще довго блукали містом, не помічаючи, як день остаточно здав позиції вечору. Сутінки лягли м’яко, без різкого переходу: небо стало глибшим, ліхтарі загорілися один за одним, а асфальт під ногами зберіг тепло денного сонця.

І саме тоді це й сталося.

— Все… — Яна зупинилася посеред тротуару й театрально зітхнула. — Я більше не можу. Вони мене вб’ють.

Вона підняла ногу, показуючи босоніжку, яка вже добряче натерла. Іра одразу засміялася:

— Класика. Нове взуття + прогулянка = страждання.

Соломія теж відчула, як ноги гудуть — не до болю, але достатньо, щоб зрозуміти: вечір затягнувся. Вони присіли на лавку, сміючись і скаржачись одночасно, і почали рятувальну операцію.

— Давай мінятися, — запропонувала Іра, скидаючи свої кеди. — У мене розмір майже такий самий.

— Серйозно? Ти — золото, — Яна швидко роззулася.

За кілька хвилин на лавці стояли три пари різного взуття, а дівчата міряли, мінялися, крутили ногами, перевіряючи, кому що менш боляче. Соломія врешті опинилася в трохи завеликих балетках, зате без тиску, і полегшено зітхнула.

— Оце дружба, — сказала вона, усміхаючись. — Міняємося не тільки планами, а й взуттям.

— Запам’ятай цей момент, — підморгнула Яна. — Таке тільки влітку і тільки в юності.

Вони знову рушили далі — трохи повільніше, трохи ближче одна до одної. Місто навколо вже жило нічним життям, і Соломія відчула дивну вдячність: за стерті ноги, за сміх, за цю безглузду сцену на лавці, яка чомусь здавалася дуже важливою.

Ніби це був ще один знак: сьогоднішній вечір не буде звичайним.

Подруги Соломії переглянулися — тим самим поглядом, у якому було і змовництво, і легке повчання.

— Ну що, — сказала Яна, трохи серйозніше, — день народження все ж таки раз на рік буває.

— І святкувати його з лимонадом — злочин, — додала Іра з напівусмішкою.