Розділ 2

Соломія йшла вузьким коридором гуртожитку, важка сумка тягнула руку вниз, але вона відчувала легкість у серці. Середина червня, розпал літа, сесія майже закінчилася, і можна було нарешті розслабитися.

Кімната, до якої вона підійшла, була порожньою. Ліжка й шафи чекали на тих, хто ще не встиг приїхати. Вікно відчинене, і вітерець розвівав чисту постіль, несучи запах міста і квітучих дерев унизу. Соломія поставила сумку біля ліжка і присіла, дозволяючи собі кілька хвилин насолодитися тишею.

Було відчуття свободи — нікого поруч, ніяких правил, ніхто не контролював її кроків. Саме тут, у цій порожній кімнаті, починалося її доросле життя, повне рішень, помилок і несподіваних поворотів.

Вона витягла з сумки старий блокнот і ручку — той самий, що десятиліттями залишався її щоденником. Перша сторінка — чиста. І Соломія дозволила собі усміхнутися. Попереду були нові знайомства, нові виклики, і відчуття, що цього літа все можливо.

За дверима гуртожитку пролунав сміх студентів. Соломія піднялася, відчуваючи, як серце наповнюється очікуванням. Вона ще не знала, що за кілька днів трапиться знайомство, що назавжди змінить її життя.

Дівчина взяла до рук олівець і розгорнула блокнот. Перші лінії були невпевненими — тонкими, майже непомітними, ніби вона боялася зіпсувати чистий аркуш. Соломія малювала без задуму, дозволяючи руці вести себе самій: штрихи, тіні, обриси, що народжувалися спонтанно.

Час від часу вона відривала погляд від паперу й дивилася у вікно. Унизу, між старими каштанами, снували люди, хтось поспішав, хтось ішов повільно, смакуючи літо. Сонце вже хилилося до обрію, заливаючи гуртожиток теплим, золотавим світлом. Воно торкалося її волосся, плечей, аркуша — і здавалося, що цей момент хоче закарбуватися назавжди.

На папері поступово з’явився силует — нечіткий, трохи розмитий. Вона сама не одразу зрозуміла, що малює людину, яка стоїть спиною, дивиться кудись удалечінь. У цьому образі було щось знайоме, хоча Соломія не могла пояснити що саме. Вона насупилася, додала кілька ліній — і раптом відчула легке тремтіння, ніби малюнок дивився у відповідь.

Соломія посміхнулася й похитала головою.
— Втомилася, — тихо сказала вона сама собі.

У коридорі почулися кроки й глухий звук відчинених дверей. Хтось заселявся до гуртожитку. Її самотність закінчувалася, і разом із нею — ця крихка, майже магічна тиша.

Олівець ще мить ковзав по паперу, а тоді зупинився. 

Телефон тихо дзенькнув повідомленням, вирвавши Соломію з напівзабуття. Вона здригнулася, потім усміхнулася — цього разу без страху. На екрані було ім’я подруги, тієї самої дівчини, з якою вони жили разом у цій кімнаті.

«Ти вже приїхала? 😊 Що робиш?»

Соломія сіла на ліжко, підібгавши ноги, і швидко набрала відповідь:
«Так, я вже тут. Кімната порожня, малюю й дивлюся у вікно. А ти де?»

Вона відклала телефон і ще раз глянула на свій малюнок. Лінії здавалися живішими, ніж хвилину тому, ніби олівець вклав у них її настрій — спокійний, трохи мрійливий, трохи самотній. Соломія закрила блокнот, акуратно поклала його на тумбочку і потягнулася.

За дверима знову почувся рух — голоси, сміх, знайомий студентський гамір. Гуртожиток оживав, наповнювався людьми, історіями, чужими й майбутніми таємницями. Соломія відчула легке хвилювання: скоро ця кімната перестане бути лише її.

Телефон знову дзенькнув.

«Я вже в місті 🙂 Ми з Ірою хочемо пройтися, може підеш з нами?»

Соломія перечитала повідомлення двічі. Усміхнулася. Вона ще не встигла як слід розкласти речі, не звикла до кімнати, до нового літа — але відмовлятися не хотілося. Саме такі спонтанні прогулянки завжди ставали початком чогось важливого.

«Звісно, давай. Де зустрічаємось?» — відповіла вона майже одразу.

Соломія підвелася, підійшла до дзеркала біля шафи. Звідти на неї дивилася дівчина з трохи втомленими, але живими очима. Вона швидко поправила волосся, переодяглася у легку сукню, накинула куртку — вечори в червні бувають оманливо прохолодними.

Перед виходом Соломія ще раз глянула на блокнот. Вагалася секунду, а потім поклала його в сумку. Чомусь не хотілося залишати малюнок у порожній кімнаті.

Коридор гуртожитку був напівтемний, пах старими меблями й літом, що заходило у відчинені вікна. Сходами вона спускалася легко, ніби кожен крок наближав її до чогось нового. Місто чекало — шумне, тепле, повне випадкових зустрічей.

Соломія ще не знала, що ця прогулянка стане однією з тих, після яких життя ділиться на «до» і «після».

Вони зустрілися біля входу в парк. Подруга махала їй рукою здалеку, сміючись і щось жваво розповідаючи Ірі — тій самій знайомій, про яку Соломія лише чула раніше. Обидві виглядали так, ніби літо вже давно оселилося в них усередині: легкі сукні, розпущене волосся, безтурботні усмішки.

— Ну нарешті! — подруга обійняла Соломію. — Я вже думала, ти передумаєш.

— Та ні, просто трохи зависла в кімнаті, — усміхнулася вона у відповідь. — Порожньо там якось… незвично.

Іра виявилася спокійною, з уважним поглядом і тихим голосом. Вона більше слухала, ніж говорила, але час від часу кидала в розмову влучні фрази, від яких усі сміялися. Вони пішли алеєю, повільно, без конкретного маршруту, обговорюючи все й ні про що: як здали сесію, хто куди їде на літо, які плани й кого хочеться не бачити щонайменше місяць.

— А ти, Соломіє, — раптом запитала подруга, — чого чекаєш від цього літа?

Соломія задумалася. Вона дивилася, як вечірнє світло пробивається крізь листя, залишаючи на доріжці золоті плями.

— Не знаю… — сказала чесно. — Хочу, щоб було тихо. І справжньо.

Подруга пирхнула:
— Тихо? Це не про наш гуртожиток.

Вони засміялися. Місто повільно змінювало денний шум на вечірній — спокійніший, глибший. Десь неподалік грав вуличний музикант, і мелодія дивно впліталася в їхню розмову.

Соломія йшла поруч і відчувала: саме такі моменти — прості, живі, трохи хаотичні — потім згадуються найяскравіше. Вона ще не знала чому, але їй хотілося запам’ятати цей вечір до дрібниць.