Розділ 1

Соломія сиділа на широкому підвіконні, підібгавши ноги, й дивилася на нічну столицю. Місто жило своїм життям: десь унизу миготіли фари, рідкісні перехожі поспішали додому, а висотки світилися теплими прямокутниками вікон, мов зорями, що впали на землю. Тут, на дев’ятому поверсі, було тихо — тільки слабкий гул міста пробивався крізь зачинене вікно.

В сусідній кімнаті спала її маленька донечка. Соломія прислухалася до рівного дихання, ніби перевіряла, чи все ще це реальність, а не сон. Вони переїхали сюди тиждень тому — поспіхом, майже без прощань. Квартиру знайшли швидко, надто швидко, як для столиці, і це досі здавалося підозрілим. Старий будинок, високі стелі, трохи потертий паркет і дивне відчуття, ніби ці стіни вже знають її історію.

Соломія обійняла себе руками. Вперше за довгий час вона була далеко від минулого — але чи справді воно залишилося позаду? Телефон на підвіконні раптом завібрував, екран спалахнув світлом. Дзвінок від номера без імені.

Вона не поспішала брати слухавку.

Вона знала, що це телефонував колишній чоловік.

Дівчина навіть не дивилася на екран — їй не потрібно було бачити ім’я, щоб відчути, як стискається всередині. Це було схоже на різкий подих холодного повітря після тепла: несподівано й боляче. Вона вимкнула звук і поклала телефон екраном донизу, ніби так могла відгородитися від минулого.

Він завжди з’являвся раптово. Без попередження. Без права.
І завжди — невчасно.

Дівчина повільно злізла з підвіконня й підійшла до дверей дитячої. Ледь прочинила їх. Донечка спала, обійнявши улюбленого зайця, її вії тремтіли у сні. В цю мить Соломія відчула знайому суміш страху й рішучості: заради цієї маленької людини вона витримає все.

Телефон завібрував знову. Цього разу — наполегливіше.
Повідомлення.

«Я знаю, де ти».

Серце дівчини пропустило удар. Вона сперлася спиною об стіну, повільно видихаючи, ніби намагаючись не злякати тишу квартири. Він не мав знати. Вона все зробила правильно — нове місто, нова адреса, інші номери. Тиждень. Лише тиждень.

Звідки? — майнула думка.

Вона набрала відповідь, але стерла. Потім ще раз. Знову стерла. Нарешті вимкнула телефон зовсім і поклала його в шухляду, ніби це могло зупинити неминуче.

За вікном миготіло світло рекламного щита. На мить їй здалося, що у віддзеркаленні скла хтось стоїть за її спиною.

Соломія різко обернулася.

У квартирі була тільки тиша.

Дівчина присіла на підлогу, спершись спиною об стіну. Вона закрила очі і глибоко вдихнула, намагаючись заглушити гул власних думок. Страх — той старий, підступний друг — вже почав грати з нею злий жарт. Він нашіптував, що кожен звук у квартирі може бути його кроком, кожна тінь — його силуетом. Вона відчула, що скоро почне боятися власної тіні.

«Ні… не можна так жити», — подумала вона. «Потрібно щось робити».

Соломія піднялася, підійшла до кухні й заварила чай. Поки вода кипіла, вона обмірковувала план: нове місто, нова квартира, нове життя — але щось з минулого постійно наздоганяло. І якщо вона не зробить рішучий крок, страх остаточно її поглине.

Вона дістала блокнот, той самий, в який ще вчора записувала побутові дрібниці, щоб не забути нічого важливого для донечки. Сьогодні він став інструментом виживання. Соломія записала:

• Телефон колишнього — ігнорувати.
• Перевірити замки, сигналізацію.
• Викликати когось, кому довіряю, якщо буде потрібно.

Вона відчула, що вже не можна відкладати. Страх потребує дії, а не самотніх роздумів.

За вікном місто спокійно дихало ніччю, але всередині Соломії вирувало щось інше — не тиша, а підготовка до боротьби. І вона знала, що ця ніч буде першою, коли вона візьме себе в руки і поверне контроль над життям.

                                                ***

(В цьому розділі описані події, які стануться за 10 років після початку історії).