РОЗДІЛ 20:" Неминуча доля"

    Всі зайшли за паркан, прикрили хвіртку й розвернулися, щоб іти додому і чомусь усі серйозні. На вулиці була ніч. Стоп-стоп-стоп! В сенсі ніч? Зараз лише 17:30! Весна! Як так сталось?

    Раптом з дому вибігла Юлія й почала кричати нам наздогін.

– Йдіть на північ! Ви повинні бути там! Зараз прямуйте в північному напрямку! Не беріть нічого з собою! Ідіть в місто, що за 15 кілометрів звідси! Воно невеличке, але зрозумієте, що прийшли туди, куди треба. Не питайте нічого! – вона вже зупинилась. – Прощайте! Хай удача буде з вами увесь час!

– Якась навіжена, – огризнувся Блейн. – Я додому.

– Ні. – зупинив його Рустик.

– Тільки не кажи, що хочеш піти за наказом цієї! – викрадач був у злому розпачі.

– Так має бути. Ми всі йдемо туди, куди нам сказали. Ніхто не закатує істерик і не показує свої капризи. Долю не обманути. Ми б попали в це місце всеодно. Долю не обминеш і не обведеш нпвколо пальця. – Мій коханий був дуже серйозний і настроєний на дорогу.

    Усі були шоковані від його різкості, тому й слова не зронили. Просто мовчки стояли й чекали наказу.

– Ходімо. – дав завдання чорнявий, проте мене зупинив. – Ідіть вперед. Даня, веди. Ми будемо з Вікою йти за вами, нам потрібно поговорити. – скомандував він.

    Що за розмова? Я зможу задати там свої питання? Наскільки все буде серйозно???

    Як тільки-но всі пішли вперед,  ми помалу рушили за ними і Рустам почав.

– Вікусь, думаю, ти знаєш, про що буде розмова. Нам потрібно побалакати як дорослі люди, хоч ти іще дитина. Та й я не занадто виріс від тебе. – з цього моменту моє тіло напружилось. – Давай почнемо з твоїх питань. Прошу, дай волю своїм вустам.

– Добре... – я вже розгубилась, але змогла скласти речення. – Хто я така? Звідки і чому в мене єдиної є здібності?

    Він тяжко зітхнув, але розмову почав:

– Розумієш... У цьому світі все не просто так. Ми всі – як маріонетки, яких Всесвіт дьоргає лише за ниточки як йому заманеться. 

– До чого ти ведеш? І взагалі, до чого тут Всесвіт? – мені, якщо чесно, вривалося терпіння.

– Ну як тобі сказати... – він тягнув слова, ніби не хотів нічого говорити.

– Та кажи вже швидше! Я хочу знати правду!– не втрималась трохи я.

– Що тобі сказати? Що ти помреш?! Твоя доля вже вирішена і я картаю себе за те, що не можу нічого зробити, розумієш? Я хочу тебе врятувати, але слова гадалки, про те, що допомогти тобі я вже не зможу, просто зводять мене з розуму! – Рустам перейшов на голосніший тон, він просто кипів від злості, – Ти - лише маленька невинна дівчинка, ще зовсім дитина, а маєш пожертвувати життям заради мільярдів! Ти просто не заслуговуєш такої долі, але Всесвіт все вирішив, і мене це до біса дратує, що все – у тебе квиток в один кінець прямо в лапи смерті! – його просто рвало, тому добре, що друзі були попереду і майже нічого не чули.

– Заспокойся, тихенько, все буде добре, – старалась втихомирити його я, але навіть мені від своїх слів легше не стало. Я міцно обняла його. – Не зривайся, будь ласка, ти завдаєш собі великої шкоди, а мені від твоїх побивань серце так стискається, що важко дихати... – мені прийшлось трохи подавити на жалість, щоб хоч якось перевести його увагу з поганих думок на щось краще. Але мені й справді боляче дивитись, як він просто знищує свої нерви та здоров'я.

– Я просто боюсь... – в його голосі я вперше відчула нотку страху – боюсь втратити тебе... Ти мені й правда дорога людина! Я хотів би провести усе життя лише з тобою!

– Повір, я також цього дуже хочу, тому давай цей час проведемо зараз, допоки не настав мій час. А тоді... все стане на свої місця і я сподіваюсь, що виконаю свою місію на землі бездоганно.

– Ні, ти не помреш! Я не дам тобі цього! Я точно щось придумаю, треба лише час! Ти будеш жити! – його голос змінився на стривожений і водночас швидкий.

– Рустаме, зрозумій, це мій вибір і я зроблю те, що мені призначено. Та й ти сам сказав, що долю не змінити! Змирись! Краще щоб не тратити час на вітер, то проведи цей час зі мною! Це останнє моє бажання перед тим, як все скінчиться. – я зробила паузу. – Хоча ні, ще є одне бажання... Обіцяєш, що виконаєш його?

– Так, я зроблю все, що попросиш.

– Будь ласка, після мого відходу з цього світу, прошу на колінах, живи далі! Не ламай собі життя через дрібниці! Та й повторю ще раз: долю НЕ змінити! Просто виконай мої 2 прохання. Завжди знай, я тебе люблю і буду завжди допомагати тобі з неба! 

– Ти... права. Я спробую. Спробую дослухатись до тебе. Пробач, що так погарячкував... – вір ніби охолов, прийшов у себе, – Я хочу тебе просто вберегти. Хоча б попередили. Мені стільки всього є що тобі розповісти... Думаю, тобі буде цікаво послухати...