РОЗДІЛ 17:"Ідея"

    На руках він ніс мене в наш табір. Можливо, мені й справді треба виправтись? Навчитись довіряти хоча б комусь... Рустик і справді дуже хороший, мені хочеться бути з ним. Мені прочто треба зробити в собі висновок. Я довіряю Рустаму. Все.

– Я тут подумала...– почала розмову я. Думки почали вирувати в голові.

– Що, слова повернулись? – запитав він насмішкувато, зробивши паузу. – Вибач, жарт. То що ти там подумала?

– Я хочу попросити вибачення. Я справді неправа і дуже замкнута. Хотіла сказати, що зробила висновок.

– Ого, який? – він здивувався.

– Я тобі довіряю. Більше нікому поки що. Тобі – найбільше, можу всю свою душу віддати, життя своє. – мій голос стишився, закінчивши це речення шепотом.

– Знаєш, дуже несподівано від тебе таке чути, але приємно. Я радий, що зміг так вплинути на тебе й трохи відкрити. Ти – як запечатана книга, яка відкривається лише тим, хто зміг показати себе з доброї сторони, завоювати твою довіру. Можеш рахувати це як комплімент, хахаха.– він розсміявся після останнього речення, по-доброму. – Іди лягай, дуже пізно вже. – ми вдвох сиділи й грітись біля вогнища поряд-поряд.

– Ні-ні, я боюсь спати в палатці...

– Там же ж тихо, ти в безпеці, а я на сторожі.

– Можна я тут посиджу з тобою? Я не засну тут, чесно-чесно!

– Якщо тобі так буде легше, то добре. Але краще б ти поспала. Сідай біля мене.

– Дякую! – тихо, втомлено й радісно водночас відповіла я.

– Точно подрімати не хочеш?

– Точно– я, позіхнувши, прикрила рот рукою. І якщо по правді, то повіки ставати все тяжчими...

– Віка, а розкажи усю переписку з маніяком ще раз, будь лас...

        Він не встиг договорити, бо я схилилась на його плече й заснула.

– Хихи, добре, спи, спи, сонька) ‐Рустик дуже тихо й легко розсміявшись, погладжував моє волосся і, скажімо так, розпутував його. – Утомилась, бідненька. Ну, краще, поспи, поспи. – після цих слів він додумався лягти й покласти мою голову собі на груди. Він постелив покривало і ще накрив мене зверху, щоб не замерзла.

                                        * * *

– Ей, солодка парочка, вам там зручно? – задеркувато сказав Блейн.

– А що, також так хочеш? Ні-ні, Віку я не віддам і сам з тобою так не полежу) – гострий язик Рустама зразу вступив у бій.

– Ну ти й ідіот! – Блинчику, зрозуміло, що не сподобалось це й окрім цих слів йому більше нічого не збрело, щоб не лаятись. Моєму "хлопцеві", навіть незнаю, чи можу його так називати, це сподобалось, тому він ухмильнувся. Він навіть не підозрював, що я вже не сплю.

– Добрий ранок. – відповіла я. – Як спалось?

– Незнаю хто як, але я спав, ніби маля! – здивовано навіть обізвався Діма.

– Ти і є маля, друже, відкрию тобі такий секрет.– підколов його Даня.

– Ну ти й бовдур! Зараз отримаєш на горіхи! – трохи й розізлився, а наче й жартома відповів Дімою.

– Ні ну а що? Хіба неправда? Їсти приготуй, одяг попрасуй... Мені продовжувати?– не угавав мій друг.

– Заткнись!– Дмитрик підійшов і прикрив рота Дані, але той почав його відштовхувати.

– Ви як малі діти, ну чесне слово! – обурилася Вероніка. – заспокойтеся й ходіть снідати! І то швидко! – Ніка любила командувати, по ній зразу видно, що в її жилах тече лідерство й керівництво.

Нарешті зібрались усі. Вирушаємо в дорогу. Якось уже всі змирились із зарашніми подіями, хоча я досі ламаю голову: хто я така? Що зі мною не так? Що за сила в мені і чому вона належить саме мені? Людей на світі мало ж, тому вирішили мені віддати! Я дуже вдячна! Чому нас ніхто не шукає? А може шукають... Хоча, якби шукали, от мали уже знайти!.. Хтось точно знає, що відбувається і знає про всі події, хто чим керує. Цікаво, а є в світі ще люди, які мають таємні суперсили? В кого я можу запитати... Вікторія, думай! О! Я знаю! Треба сходити до знахарки. Треба розповісти усе Рустику. Думаю, він погодиться. Він має дати цю згоду! Якщо не дасть, я піду проти нього. Хочааа... В коханого немає вибору

    Все ж таки , я наважилась підійти до нього. Прошу, нехай здійсниться моя задумка!

– Рустам– пошепки обізвала його з-за спини я.

– Що таке? Щось сталося? – він зразу став стурбованим.

– Хотіла дещо тебе попросити.

– Кажи. Я уважно слухаю.

– Як тільки вийдемо з цієї безкінечної клітки, давай зайдемо до знахарки.

– Навіщо тобі?

– Хочу дізнатись щось про себе. Треба ж якось хоч щось зрозуміти, роз'яснити і вияснити капельку правди. – трішечки надавила я на жалість.

– Я то не проти, але де ми її візьмемо?

– Даня знає, де живе знахарка у його селі. Можемо сходити до неї. Моя мама раніше їздила до цієї гадалки і вона дійсно допомогла.

– Добре, але тримайся поряд зі мною. Щоб я був переконаний, що ти не втечеш).