РОЗДІЛ 16:" Усвідомлення"

*... Все... Це кінець...* – пролетіло в моїх думках. Я зажмурила очі, готуючись до болю й що мене будуть кудись волочити.

– Я й не думав, що ти така, Віка. – розплющивши очі, я побачила перед собою Рустама. Знову. Вже вкотре. – Не можу в це повірити... – він тримав мої зап'ястя одною своєю рукою, а іншою тримав мій рот. – Але я не можу зрозуміти, навіщо?.. Ти брехала на рахунок усього? Що ти взагалі задумала? Що ти хочеш добитись? Які в тебе плани? – його голос звучав настільки розчарована, що я ще більше почала картати себе за втіяне...

    Треба діяти. Я різко вирвала руки з його хватки, й побігла, але він схопив мене за одну долоню й потягнув до себе.

– Я досі чекаю пояснень, що ти зробила і навіщо.

– Я... – в роті стало так гірко, й нібито з'явився комок у горлі, від якого хотілося просто пропасти звідси. Настільки було морозно за свій вчинок необдуманий... Але ж це заради друзів було! Заради нього...

– Я слухаю. – його суворий погляд поглядав мені прямо у вічі, але я не дивилась на нього. Промто тупилась у підлогу зіницями.

– Пробач! Я все робила заради вас та вашої безпеки! Як ти не розумієш, що я приношу біду? – мій голос різко зірвався й перейшов на крик та істерику.

– Та кому б ти зробила краще, якби пішла? – він давив на мене далі, але відпустив. Я вже не хотіла тікати. 

– Та всім покращало б! Я тягар. Ти розумієш, усі проблеми в моєму існуванні! Не було б мене – не було б цього всього: сліз, проблем, нервових зривів, бійок... Я нікому не бажала зла, підсипали снотворне, щоб втекти й допомогти уникнути вам проблем від мене! – Я просто вже впала на коліна, почала плакати і схлипувати, прикриваючи обличчя руками. Сил уже не було кричати й балакати. – Ти щоб тільки знав, як я картаю себе за скоєне! Жалію, що так поступила, але виходу нема! – я вже просто лягла на землю й ридала, у мене була панічна атака... Я вже нічого не чула. Лише гул у вухах...

    Він хотів акуратно мене підняти, поки я майже перестала пускати сльози, проте не вийшло.

– Відпусти, не чіпай мене! Покинь тут посеред лісу і йди!.. – від раптових нервів, невідома магія знову прокотилась від мене сильним вітром, заставтвши Рустама нахилитсь вперед, щоб його не здуло. Я закашлялась. Сил уже не було, я,тільки ридала на сирій землі.

– Вставай. Будь сильнішою, не здавайся – коханий старася підбодрити мене.

    Але я не хотіла його слухати. Просто хотіла здатися й залишитись у спокої.

– Знаю, можливо ти вже не чуєш або не хочеш мене чути, але я всеодно буду говорити. Розумієш, як я тебе зустрів уперше, зразу поняв, що ти незвичайна. В усіх поняттях цього слова. Знав, що ми зустрінемось не один раз. Чесно, на початку думав, що ти мене переслідуєш, потім після першої зустрічі виникла симпатія до тебе, а після проведеного часу в Єгора дома, я полюбив тебе по-справжньому. Я ще ніколи так нікого не любив. – він говорив це з такою ніжністю, не втрачаючи спроби мене заспокоїти.

    Я перестала плакати, лише схлипувала.

– Я хочу тобі лише донести, що ти можеш довіряти й розповідати мені усе. Абсолютно усе. Хочу, шоб ти відчула цю підтримку й любов, але незнаю як. Допомагаю тобі чим можу і я боюсь зробити щось не так, не вслідкувати і втратити тебе. Але якщо втрачу тебе, то сенс мені жити далі? Можливо б навіть зараз мене не було б, але я стою тут, дихаю і живу. Лише заради тебе. – він зробив коротку паузу й почав балакати трохи голосніше й упевненіше. – Ти потрібна мені. Прошу, не роби дурниць. Якщо ти підеш, то кому зробиш краще? Собі? Ні. Мені? Ні. І твоїм подругам, друзям також буде тяжко! Повертайся. Я знаю, як ти хочеш закрити цю проблему, але самотужки ти її не вирішиш, почуй мене, будь ласка. – він опустив голову вниз, втупившись поглядом вологу землю.

    Після того як він добалакав, я зразу постаралась швидко встати і кинулись йому в обійми, почала плакати в його груди.

– Пробач... – крізь сльози промовляє я. Голос трусився. – Я така дурепа, взагалі ні про кого не думаю. – плач підсилився. І я тільки замітила, що він також мене обняв.

– Все добре, я радий, що ти почула мене й усвідомила свою помилку. Давай повернемось до інших. Треба швидко, бо хто знає, що там з нашими товаришами.

    Я слушно кивнула. Вже була пізня ніч. Небо, затягнуте чорними хмарами, не давало місяцю та зіркам освітлювати шлях до наметів. Стан природи погіршувався і зривався вітер. Погода віщувала щось не дуже добре. І моє відчуття також відчувало, що насувається щось погане.