РОЗДІЛ 15:"Втеча"

(Події ідуть знову від головної героїні Вікторії)

   Нарешті ми вийшли на трасу й попрямували вздовж дороги. Таке відчуття, ніби за нами стежать усюди. Абсолютно усюди. Але мене бентежить лише одне: тут немає жодних людей та тварин. Тоді звідки взявся олень і як наші нові учасники команди опинились так далеко від дороги? Звучить для нас, як риторичне питання... Сподіваюсь, скоро ми все дізнаємось. Хочу вже нормального життя, без пригод і невдалих, поганих подій. Мені потрібно розібратись в усьому, а особливо в собі. Що за сила в мені? За що і як вона мені дана? І взагалі, де бере початок моя історія? Знаю лише одне: це невідомо що, що сидить в мені, робиться дедалі сильнішим, росте, розвивається. Чи це щось хороше, чи це те, що принесе біду? Зараз маю лише одну місію: триматись подалі від Рустама, щоб не нашкодити йому... Так, буде важко, оскільки я люблю його так, як ще не любила нікого й нікого. Та ще ж він буде завжди поряд. Якби був на відстані, мені було б трохи легше його відпустити. І ні, я не маю на у вазі, що було б легко це зробити, це також буде важко, проте все ж простіше на капельку, бо не буду бачити його прекрасні карі очі, густе темне волосся, широкі плечі і закохуватись все більше і більше... Боюсь, що мій сон справдиться. Не хочу знову бачити ці події, де я – зло, яке знищить коханого...

– Хей, нам ще довго йти? – порушив мої тривожні думки Іван, несучи Дашу на руках і тяжко хекаючи.

– Допоки не вийдемо до нормальних, людських поселень. – мовив Блейн.

– Оооооох, а це скільки триватиме? – далі задавав питання новенький член нашої команди.

– Та звідки ми знаємо?– трохи навіть крикнув мій викрадач.

– Поняв, вибачте. – трохи злякавшись злості Блейна, сказав Ваня.

    Я далі поглинулась думками. Чому саме я завжди виділяюсь? Чому завжди тільки я одна не така, як усі? І тут я помітила, що Рустик помалу наближається до мене... Ні ні ні! Потрібно тримати подалі від нього, щоб не прив'язуватись. Я підійшла до Лізи.

– Як думаєш, нам ще довго йти? – почала я задавати питання, перші які спали на думку.

– Та навіть уявити не можу. Страшно якось, ідемо незрозуміло навіть куди і в яку сторону... – подруга сумно схилила голову вниз.

– Чому так засумувала?– я старалась далі продовжити розмову, хоч деякі питання звучали дурними або некоректними.

– Та просто згадую ті часи, коли було все добре. Пам'ятаєш, як буквально декілька днів тому я збиралась на дискотека, а ти просто захотіла прогулятись. Уже кінчився канікули. Цікаво, батьки шукають нас чи ні?

– Та звичайно шукають, діти ж пропали! А може... і справді, можливо, про нас усі забули... – я задумалась. Просто, якби нас шукали, то вже знайшли б. Або ми просто знаходимось в такому тупіку, що нереально побачити нас...

– Давайте зробимо привал? – запропонував Даня. Усі з ним повністю погодились.

    Перекусивши, що в нас було, ми подались далі. Дорога нібито не закінчувалась. А час тягнувся то швидко, то повільно. Вже відчували помітний холод і те, як сонце заходить за горизонт. Треба робити знову привал. Я не балакала цілий день з Рустамом. Але досі не моду його відпустити. Я знала, що це буде нелегко. Але щоб настільки тяжко... мені краще втекти.  Втечу і все ж буде краще, ніж було. В мене є план. Буду діяти вже цієї ночі. Не можна чекати, склавши руки, коли ця страшна подія застане мене. Все. Я вирішила. Треьа тільки поставити когось на охорону такого, хто швидко звсне. Або... йти до крайніх рішень...

– Я буду на чергуванні й це не обговорюється. – розпаливши вогонь, сказав Рустам. Він сидів біля мене. Це мене тривожило, було незручно й неприжмно сидіти поряд з людиною, яку кохаєш, але яку потрібно відпустити. Я понад усе стараюсь не показувати своїх емоцій і триматись до останнього.я повинна. Я зможу. Найкращий варіант – відключити почуття й емоції.

    Ми з дівчатами маємо варити суп. Є план, але переживаю за наслідки. Я ж нікому не казала, що звідкілясь в моєму черевикові взявся пакетик зі снотворним. А ще записка: " Знаєш, коли треба використати. Чекаю тебе " . Найменшого поняття не маю, як вона туди потрапила. Треба виспати цей пакетик в суп, щоб ніхто не бачив. На ранок з друзями має бути все добре, а я успішно залишу їхні життя у спокої спокої безпеці.

– Даша, Даша встала! – заголосила Ліза.

– Мала, тихіше, ми ж у лісі, незрозуміло де і хто нас тут може вижидати!– голосно зашептав її хлопець.

– Де я? Що сталось? – питала Даринка.

– Ми зараз усе тобі розкажемо, а ви, дівчатка, ідіть готуйте їсти.

    Мені здається, обставини склались ідеально. Хлопці побудуть з новенькою, а дівчат я відволічу.

– Добре, що ми взяли горщик!– мовила Вероніка. – Так, картоплю накринили, морквинку порізали, цибульки не треба, бо хтось, можливо, не любить її, треба ще тільки-но посолити. Я піду по сіль тоді, чекайте. – Вона зникла за вогнищем.

– А ти, Лізка, напевно, піди глянь, що там Дашка і запитай, чи буде вона їсти. – Я вирішила не зважати ні на хвилинку.

– О, чудово, я якраз хотіла піти це зробити!– подуша зраділа – А ти тут подивляйся за вечерею.

– Та взагалі без проблем! – які тільки вона відійшла, я дістала снотворне і швидко висипавши його в супчик, перемішала ложкою. Все пройшло добре, як по маслу!

    Всі сіли їсти. мені потрібно якось непомітно вилити суп. Без підозр.

– М‐м-м, яка смачна вечеря!– вихваляв нас Діма.

– А тобі лиш тільки поїсти, хахаха! – підколов друга Даниїл.

– Ой, все! – Дмитрик зробив вид, що образився, але насправді сміявся. – правду кажуть, шлях до чоловіка лежить через його шлунок. – він розреготався, а за ним мій друг і Блейн.

– Ну дівчатка й справді гарно готують – похвалив на Рустик.

– Дякуємо – нам було приємно за похвалу.

– Ойойойойой! – я спеціально вилила суп, але зробила так, ніби це було випадково.

– Віка, обережніше!– сказали дівчата. – Пощастило, що не на себе пролила.