РОЗДІЛ 14:"Підстава чи випадковість?"

    Ми лежали так хвилин 10, і як тільки я хотів щось сказати, то зрозумів, що вона заснула. Так солодко-солодко, і було тихо чути, як вона дихала. А я тихо гладив її волосся...

    Коли минуло 2 години, прийшов інший наш "сторож".

– Напарнику, я розумію, що у вас тут романтика на траві, але мандруй спати.

– Не можу, бо якщо встану, то її розбуджу.

– То спи тоді тут, зараз принесу ковдру для вас, голубків – далі знущався Блейн, проте покривало приніс, обережно накинув на нас двох. Ніч холодна, це правда. Не уявляю, як їй не холодно в сукні... Добре що є ковдра. Особисто мені не холодно, бо вона така тепла, аж гаряча. Від неї він він, ласкою і турьотою. А ще чимось таким... солоким, приємними, що аж всередині мене літають метелики. Напевно, то і є воно, кохання... Треба поспати. Але ні. Я боюся спати. А якщо я засну і з нею щось станеться? Ні, я не спатиму. 

    Усі дві години я лежав і слідкував, щоб Вікуся була вкрита. Я відчував, що пів ночі вона крутилась, проте голова залишалась на моїх грудях. Вона щось бормотала, по типу: " Ні... не...чіпай. Ні... Прошу... я.. люблю...його...Ааа..." й під час цього, дихання пришвидшувалось. У такі моменти я міцно притягував її до себе, далі гладячи волосся. Багато її кошмарило за ніч, разів з 5, але навіть під час мого нічного чергування, я заспокоював її. 

Я не спав цілу ніч, але тримався й не збирався здаватись.

    Все, ранок. Я вже не будив нікого на чергування, сам докараулив. Чесно, навіть не хотілося вставати, так було добре.

– Агов, прокидатися, пора іти далі! – почав усіх будити я.

– Та добре, добре, встаємо, не волай тільки так! – запустив у мене подушкою Діма, проте я увернувся.

– Ну так давайте, в темпі. Снідаємо й рухаємося далі, часу мало і ми не знаємо, що тут коїться. Місце й справді дивне. Віка, давай допоможу тобі.

– Ні, дякую, я сама. – вона мовила це з якимось трохи холодком. Можливо, ще не проснулася й відходить від нічних кошмарів.

     Все зробивши, ми вирушили в дорогу далі. Все здавалось якимось, чужим... Ніби ми знаходимось не там, де треба. Наче, це не наш світ. Людей немає абсолютно. Ми пооходили багато сіл та міст, проте нікого не було. Навіть, пташок б не чутно. Це настільки підозріло. Вікторія чомусь трималась осторонь мене. Можливо, щось сталося? Я не те зробив? Може, і справді, настрій поганий?

– Аааай... Стійте! – Віка взялась за голову.– Нам треба туди. – вона показала вправо, у сторону густого лісу.

– Вікусь, нащо?– запитали дівчата. 

– Стій, ти куди? – вона побігля туди, не чуючи нас і я кинувся за нею. Чув, як інші також бігли. Раптом, вона зупинилась посеред гущавини, біля дерева, яке стояло в 10-ти метрах від траси. Як ми так швидко так опинилися? Я лише побачив, що там лежали 2 силуети. Нарешті я наздогнати наздогнати. На чирій землі лежала дівчина та хлопець. Обличчя дівки було мені знайомим...

– Дарина...Даша... Дашуля... Ти мене чуєш? – Вікуся схлипувала, сидівши поряд із знайомою. Точно! Це ж її однокласниця!

– Даша?... – ззаду вибігла Лізка й сіла поруч з моєю коханою. – несподівано для всіх, хлопець поворушив пальцями і руках...

    І тут Дані обльопав чувака водою і він аж підскочив.

– Де я?..

– Хто ти і як тут ви опинились? – допитувались ми.

– Де Даша? Що з нею?– не вгавав з шоку й переляку незнайомець.

– Та тихо, ось вона – заспокоїв його я. – То хто ти і що ви з нею тут забули? Ким узагалі тобі приходиться Дарина?

– Я Іван. Вона моя дівчина. Була. 

– Що сталось? – допитувався вже Даниїл.

– Ну ми їхали з одного містечка, я був за рулем й по дорозі ми почали сваритись. На дорозі не було жодної машини чи взагалі людей або тварин. І тут нізвідки на дорогу вискочив олень, я втратив керування і ми в'їхали в дерево...

– А чому ж тоді ви під деревом в десяти метрах від траси, а не в авто?

– Я...незнаю... – після цих його слів я поглянув на Віку, яка досі сиділа над однокласницею беземоційно, прикриваючи обличчя пасмами волосся. А можливо, вона й плакала, але дуже безшумно. Так, плакала. Її великі сльози падали на дівчину, в якій ще жив пульс. І тільки тоді я замітив, що Даринка була уся в царапинах як й Іван. Нам треба розібратись, щр ж це за місце таке і що тут коїться...