РОЗДІЛ 13:"Приємні відчуття"

... ми почули якийсь голос, що був у темряві.

– Що, скучила за мною, солоденька?)

– Ти?.. – в організмі переважав страх, ноги підкошувало, і я розуміла, що усім моїм друзям буде непереливки. Але що можу зробити я?! Маленька, нікчемна дівчинка, що навчається в школі, співає, грає на фортепіано, ходить на народні танці... 

– А хто ж іще? Ти ж сама не захотіла до мене йти, здатись добровільно. Тепер ти підставила усіх своїх любих друзів на страшні муки! Хахахахаха!

– ... – думки вирували в голові. А й справді, я винна в усьому! Якби я здалася, з ними було б усе добре... Я тягар. Не було б мене, рідним та близьким жилось би краще...

– Віка, не слухай його! Він хотів тебе ослабити – в думках Рустама: * Вона сумнівається у своїх силах, я повинен її захистити! Треба достукатись др неї" – не ведись і на цього бовдура!

– Заткнись! – крикнув анонім до Рустика.

Несподівано, хтось із чоловіків запустив у мого коханого дротик, але він хутко спіймав його двома пальцями. За дотиком зразу полетів ніж, в моєму серці все похололо... Рустам не зможе зловити його...

– НІ-І-І-І! – з мене вирвався несамовитий крик і тут... по моєму тілу потекла величезна сила невідомої мені енергії й навколо мене пройшлась гігантська хвиля удару. Усіх ворогів відкинуло на метрів 50, в очах попливло, а я упала, обезсилена, нічого не розуміючи й не пам'ятаючи...

                                 ***

*Події йдуть від лиця одного з головних героїв: Рустама (ще автора)*

    Я несу її всю дорогу. Вона така легенька, мала, тендітна, ніби зроблена з хрусталю, що от-от розсипиться від будь-якого дотику... але звідки у ній ховається така потужна сила? Вона надзвичайна і моя. Тільки моя... Яке в неї мягке, лагідне волосся. Моя маленька дівчинка. Я повинен захистити її від усього.

    Рустам ніжно провів долонею по обличчю Віки й забрав одну прядку волосся, яка байдуже лежала, прикриваючи одне око. 

– Ні, ні... не чіпай Рустама...прошу...забери мене... – бурмотіла Вікторія.

– Тш-ш-ш... – я прошипів у знак тишини й погойдав її у себе на руках, ці слова мені щось означали, було приємно. Цікаво, що їй там сниться? Напевно, щось тривожне... Вона далі була знепритомнена, й мені шкода її, що таке переживає. Ця невинна дівчинка не зробила нікому нічого поганого, а вже її життя – суцільні виклики від смерті. Тепер в моєму житті є лише одна ціль: захистити її від усього.

    Пройшло близько 2 години з того моменту, як подолали ворогів. Мені здавалось, що вже десь 2 годинанові, хоча, це далеко не точно.

– Може, сядемо перепочити? Чи ляжемо поспати на тому, що взяли? – Ліза дала таку ідею. – Та й тобі, Рустаме, важко нести її, всеодно ж руку утомились.

– Добре, давайте тут переночуємо, ми усі стомились. – я, сказавши це, зняв із себе кофту. – Діма, ми нібито брали ковдру, застели її тут, будь ласка.

– Я піду вогнище запалю, так уже й бути – зверхньо сказав мій колишній напарник. Я стримався, щоб не нагрубити й не вишвирнути звідси його.

– Хлопці, збирайте хмиз, а дівчата приглянуть за Вікою і будемо разом готувати їсти.

    Ми всі розійшлись у різні сторони. Зайшов, напевно, далекувато трохи. Раптом почув шурхіт у гущі. Хотів підійти й поглянути що там, проте побачив лише тінь якоїсь тварини. Але що то могло бути? Ні. Мені не можна далеко відходити багаття, хтозна, що може статися.

    Пройшло близько 2 години з того моменту, як подолали ворогів. Мені здавалось, що вже десь 2 година нові, хоча, це далеко не точно.

– Може, сядемо перепочити? Чи ляжемо поспати на тому, що взяли? – Ліза дала таку ідею.– Та й тобі, Рустаме, важко нести її, всеодно ж руку утомились.

– Добре, давайте тут переночуємо, ми усі стомились. – я, сказавши це, зняв із себе кофту. – Діма, ми нібито брали ковдру, застели її тут, будь ласка.

– Добре, давайте тут переночуємо, ми усі стомились. – я, сказавши це, зняв із себе кофту. – Діма, ми нібито брали ковдру, застели її тут, будь ласка.

– Я піду вогнище запалю, так уже й бути – зверхньо сказав мій колишній напарник. Я стримався, щоб не нагрубити й не вишвирнути звідси його.

– Хлопці, збирайте хмиз, а дівчата приглянуть за Вікою і будемо разом готувати їсти.

    Ми всі розійшлись у різні сторони. Зайшов, напевно, далекувато трохи. Раптом почув шурхіт у гущі. Хотів підійти й поглянути що там, проте побачив лише тінь якоїсь тварини. Але що то могло бути? Ні. Мені не можна далеко відходити багаття, хтозна, що може статися.

    Пройшло близько 30-ти хвилин, як уже всі зустрілись біля багаття. Я присів біля своєї "сплячої" красуні. О! Вона проснулась!

– Де я?.. – надзвичайно тихо сказала Віка. Її очі привідкрились і зразу поглянули на мене.

– Все добре, не переживай. У тебе щось болить? – я переживаю за неї більше, ніж за будь-кого.

– Та наче нічого...

– Вікусічка! – дівчата кинулись обіймати подругу, а та сиділа в недорозумінні.

– Та ви її там задушите зараз! Відстаньте від людини, дайте їй прийти в себе. І взагалі, краще б водички їй принесли.– зауважив Блейн. Мене це шокувала. Невже він за когось подумав, окрім себе? 

    Я торкнувся її руки. Незнаю, чому. Просто потянуло. Зжав її долоню міцно-міцно, але водночас лагідно. Я відчув щось таке, незвичне... Навіть незнаю, як описати словами. Ніби наші руки охопила якась ннвидима енергія, від якої на душі стало легко. На радість, я надзвичайно добре ховаю свої емоції й не показую слабкості. Хоча, у мене їх і немає. Точніше, не було, до зустрічі з цією дивовижною гарною дівчиною, від якої моє серце живе і б'ється...

– Я бачу, ви їсти готуєте? Ну тоді давайте допоможу, не переживайте, мені набагато краще вже. – Вікторія скинула пов'язку, що була перемотана на голові, де на скроні виднілися дві ранки від падіння.

– Ми майже все, тому розслабся і сядь. – Дмитро почав насипати в тарілки їжу. Смачного поївши, ми почали виясняти, хто буде чергувати.