РОЗДІЛ 11:"Нові старі знайомства"

    Сон був дуже поганим. Проснулася я від того, що мене хтось розбудив. Це був Блейн.

– Агов, проснись! – він трусив мене за плече.

– Куди ти мене хочеш повести? – я, сонна, не розуміла, що коїться і що він хоче від мене.

– По справах, давай швидше – Блейн звільнив мої руки від ланцюгів і ми тихо вийшли.

    Ми сіли з ним у машину й кудись поїхали

– Куди ми їдемо?

– Побачиш – мій викрадач був байдужим на обличчі.

– Я маю право знати!

– Я знаю лише, що ти маєш мовчати. – Ми зупинились біля старенького будиночку в якомусь місці. – Приїхали. – він вийшов, відчинив мені дверцята машини й постукав у двері. Нам відкрили якась старенька бабуся.

– Хто ви? – мовила вона трохи наляканим голосом, побачивши Блейна.

– Ваш син просив дещо передати. – Мій викрадач дістав якийсь пакуночок.

– Ох, дякую, синку! Хай вас Бог береже.

– Бувайте здорові! – ми з моїм новим знайомим сіли в авто.

– Тепер, думаю, ти розумієш, навіщо я тебе взяв?

– Чесно, досі не розумію й поняття не маю. Що це все було?

– Я займаюся добрими справами й справдедивістю.

– Ну і нащо ти показав мені це все?

– Щоб ти побачила, що я непоганий. Я взяв тебе з собою, щоб старенька не злякалася мене.

– Поняла.

    Далі всю дорогу їхали мовчки. Як тільки ми приїхали, до нас вивели моїх подруг. Потім мене, Лізу і Вероніку повели на кухню ті два здоровили – Деймон і Мейсон. Там була якась жіночка.

– Доброго дня, наші нові працівники! Мене звати місіс Лара. Можете приступати до роботи! Все виконувати якісно! Я буду уважно все перевіряти!

– Добре. – Нам було неприємно там знаходитись. Холодно, сиро... Жах!

    Ми готували обід. Обирали картоплю, чистили, мили, нарізли овочі. Нарешті кінець! Місіс Лара пішла розвозити вечерю кудись. Ми поняття не мали куди. Знову нас кудись ведуть. В кімнату, де немає нікого. Тільки ми втрьох. Нам принесли їсти те, що ми наготували. Як завжди, замкнули. Ця їжа була нереально смачна, приготовлена своїми руками. Лізка, я і Ніка почули якісь "бах" і не один. Хтось кричав, але цей крик по трохи затихає. Раптом двері до нас розпахнулися і перед нами постав... Рустам! 

– Боже, привіт! – Я кинулася в його обійми і він був не проти. – Звідки ти тут і як ти нас знайшов?

– Я все розповім потім. Зараз треба забиратися звідси. – Проте, як тільки ми розвернулися до виходу з цієї кімнати, перед нами постав Блейн.

– Що, далеко зібралися? – почулися нотки іронічного сміху в його голосі.

– Що?.. Але як?! – Рустам чому був шокований.

– Ну, отак.

– Дай пройти. – Грубо сказав рятівник.

– Та ідіть, ідіть, тільки мої охоронці вам голови знесуть по дорозі.

    Я замітила в Рустика пістолет на поясі. В моїй голові прозрівав план. Тихо викрала зброю в мого коханого.

– Блейн, руки за голову голову слухайся мене! – наставивши пістолет на нього, вигукнула я.

– Віка, не потрібно... – хотів щось був сказати Рустам, проте його "напарник" як він сказав, перебив його.

– Та ну що ти, дай дівчинці побавитись. 

– Тихо! Веди до виходу так, щоб нас ніхто не зачіпав!

– Добре, добре, йдемо. – він пішов вперед, за ним я з пістолетом, Рустам, якийсь задуманий та дівчата. Вже дійшли до виходу, на душі було якось радісно, та несподівано Блейн перехоплює мої зап'ястя й забирає пістолет...

– Ей, що ти робиш?– мовила я з упевненістю, сама не знаючи, звідки вона у мене взялася.

– Рустам, ну скажи їй правду, чого ти ховаєш?

– Він грався з тобою.

– Що?

– Для нього це була лише гра.

– Будь ласка, відпустивє нас! – благали дівчата.

– Хаха, чому ж я маю вас відпустити? Рустаме, я викрав дівчат для того, щоб повернути тебе! Ти кинув мене там, під завалами!

– Але нам повідомили, що точка мертва!

– Я був живий, ти просто кинув мене там!

– Я хотів повернутися! Командир віддав наказ і сказав, що точка без ознак життя!

– Блейн, поїхали з нами. – втрутилась знову я.

– Ти хочеш взяти його з нами?

– Так.

– Але навіщо?

– Думаю, він буде корисною людиною в нашій команді. Я хочу довідатися, що то за анонім, що писав мені. Ви зі мною?

– Я завжди з тобою, принцеса. – сказав той, кого я дуже люблю.

– І ми з вами! – дівчата піддакнули.

– Блейн, ти з нами? – мовила я з надією.

– Добре, тільки не дивись так на мене. Александр, залишаю усю базу на тебе.

    Як оказалося, за воротами стояв гарний, чорний фургон. Як тільки наш новий член команди зайшов у нього, його скрутили.

– Агов, хлопці, що ви чворите?

– Даня! – вигукнула Ліза.

– Діма!– приєдналася до неї Вероніка.

– Хлопці, відпустіть його, він їде з нами.

– В сенсі?! – вони здивувалися.

– Так сказала Віка. – після цих слів Рустик запхав усіх у фургон й ми рушили. У машині я відчула затишність і відчуття, ніби наповняюсь енергією. Прийшло якесь... полегшення.

    Дорога була довга й погана. Повсюди було надзвичайно тихо, у містах не зустріли людей, абсолютна пустота...

    Раптом після такого чергового містечка, наш фургон піднявся в повітря і завис... Я міцно схопилася за перила сидіння руками й відчула по енергії, що тече по моєму тілу й забирає силу...