РОЗДІЛ 10:"У полоні..."

    Навкруги темнота. Всі дівчата злякалися й міцно схопилися за своїх партнерів. Чесно, я також міцно вчепилася в руку Рустама. Що це таке? Навколо танцювального майданчика ми розгледі близько 20‐ти постатей дужих озброєних чоловіків.

– Увага! – почувся суворий, від якого тіло пробирало мурашками. – Дозвольте нам забрати трьох дівчат і всі залишуться живі. Нам потрібна Вікторія, Єлизавета та Вероніка.

В мене усе похололо...

– Я не дам тебе їм забрати – Рустик притулив мою голову до своїх грудей, нагнувся до мого вуха і прошепотів. Але мене це не зовсім заспокоїло. Точніше, взагалі не заспокоїло й не обрадувало. Тіло трусило й кдало то в жар, то в холод, але частіше в холод.

    Почулися кроки. Швидкі, можна сказати, тяжкі. Вони наближалися до нас і до пари Дані з Лізою, і Діми на Веронікою й усі дві пари були позаду мого партнера. Кінець... Але раптом Рустам різко хапає мене за плечі й ховає за собою. Те саме зробили хлопець моєї подруги та знайомої. Хлопці стали навколо нас, прикривши своїми рівними спинами. Озброєні люди були на відстані 7-ми кроків... І тут вони накидуються на наших супутників. Почалася бійка... Даня поклав одного, що той "заснув", Рустик з кулака вирубив другого, а Діма поклав на землю третього. Танц-майданчик перетворився на арену запеклих боїв. Вороги не закінчувалися: навпаки, їх кількість не зменшувалася. Несподівано хтось схопив мене за шкібарки й поволік кудись. По криках дівчат, я зрозуміла,  що їх також волочать за мною.

    Я лише змогла замітити те, як Рустам вже біг з замахом, щоб вдарити того, хто забирав мене, але його зупинив інший здоровяк і вдарив.

– Ніііііі! Рустам! – я з великим болем на останніх силах закричала, проте на ходу мені щось вкололи і все... Більше нічого не пам'ятаю...Все попливло як в тумані...

    Проснулася я в якісь камері за ґратами. Дівчата були зі мною. Мої руки були закріплені залізними цепами. У подруг були прив'язані ноги. Чому зап'ястя були прив'язані тільки в мене?

– Псссс! Дівчата! – прошипіла я.

– Де ми? – запитала Вероніка.

– Справді, де? – обізвалася Ліза.

– Я незнаю... Я сама тільки прийшла до тями. Як нам вибратися? Мене дуже хвилює з це питання. Такий був вечір...

– Я сумую за Данею...

– А я за Дімою...

– Віка, а з ким це ти вчора танцювала? А може й не вчора... Ми навіть не знаємо, яка пора дня... – сказала Лізка.

– Це був... Рустам.

– Ти справді з ним танцювала?– запитала Вероніка.

– Ну... так. А що?

– Та він просто усіх дівчат завжди відшивав, хоч як вони за ним тільки не бігали. Він з вашого міста, а сюди приїжджає до родичів, наскільки я знаю.

    Почулися кроки. Хтось ішов. До нашої камери. Ми затихли, прислухаючись. Відчинилися двері.

– Ну що ви тут, дівчатка? Не сумуєте? – якийсь чоловік почав до нас солодко говорити, проте у нього був жахливий низький і бридкий голос. Мені стало не по собі.

– Чого тобі від нас треба? – почала я словесний наступ. 

– Ой, красотка, не розмовляй до мене так грубо, бо дядя може й покарати.

    Цей чолов'яга підійшов і взяв мене за підборіддя.

– А ти гарненька... Хмм... яке миле личко.

– Відстань від неї, ідіот! – крикнула Ліза. 

– Мала мерзотко! – він підійшов до неї й дав ляща... Червоний слід залишився на її щоці.

– Агов, придурок, що ти робиш? Не чіпай її! – Нарешті вирвалося в мене з горла

– Стерво, не треба так до мене балакати, я тебе попереджав!– він схопив мене за горло. Дихати ставало тяжче.

– Ахкхе-кхе... – повітря не вистачало..

– Досить! Відпусти її! – дівчата кричали. Мої руки були заковані й я не могла нічого зробити...

Раптом двері відчинилися. На порозі стояв серйозний мущина.

– Рейд, що ти робиш, бовдуре?! 

– Сер... Я...

– Навіщо ти зачіпаєш їх? Вони ше нам потрібні. – Він був серйозним беземоційним. – Деймон і Месон, беріть одну із них і ведіть до себе в кабінет. А ти, Рейде, йди геть з моїх очей. – З-за його спини вийшли двоє кремезних чоловіків. Капітан вийшов з цієї страшної сирої камери. 

– Мене звати Блейн. Хто ти така?

–.Що вам від нас потрібно?

– Нам потрібні не в, а ваші партнери.

– Але навіщо?

– Ми – агенти під прикриттям. Це все, що тобі потрібно знати.

– Пфф– фиркнула я, – які ще агенти? Смієтеся з мене?

– Я серйозно.

– Так так так дуже вірю.

– Я не заставляю нікого вірити в мої слова. Мене цікавить лише одне. Де ваші супутники?

– А навіщо вам? І взагалі, яка тобі різниця? Я всеодно нічого не скажу.

– Добре, я тебе почув. Хлопці, ведіть її назад, через 10 хвилин приходь іншу.

    Взявши мене під руки, ці кремезні чоловіки привели мене назад, прив'язавши руки цепами.

– Що там? Про що в тебе розпитували? – почала зразу допитування Вероніка, коли посторонні вийшли.

– Він питав про наших коханих. Нічого не кажіть їм про них абсолютно нічого!

Через 5 хвилин забрали Єлизавету. Пізніше й Вероніку вели, усе те саме.

– Як я хочу вже вибратися звідси... Ще й ці дурні ланцюги на ногах.

– Ох, вам ще й пощастило, вони прив'язали мої руки... Мене цікавить, нащо їм вони?

– Знову кроки. Ще собі йдуть мурашки по шкірі від них. Двері розпахнулися, зацшли Ти двоє кремезних і поставили нам 3 тарілки з їжею. Хоча, це тяжко назвати їстівним, більше схоже на помиї. Аоно жахливо пахло, тому ми вирвшили, що краще сидітимемо голодними. Знову хтось і сюди. Що за прохліний двір, навіть в тишині не можна посидіти. Це був Блейн.

– Через 10 хвилин відбій. Тому лягайте спати. І не кричіть, не волайте. Наслідки можуть бути непередбачуваними.

    Настала ніч. Тягнулася вона надзвичайно довго. Навколо темно. Проте очі вже звикли. Дівчата не спали. Я чула кожне їхнє зітхання, кожен шурхіт, оскільки довкола була мертва тиша. Раптом знову почулися тихі, повільні проте чіткі кроки. Вони наближалися. Двері розпахнулися.

– Ну що, сумували ту без мене?) – знову він... Рейд... – Готові розплачуватися і свої помилочки, дорогенькі? Ахахахаха! – воно прямували в мою сторону. – Почнемо, мабуть, з тебе, кицюню) – я сиділа на землі, руки зв'язані, він сів зверху моїх ніг і відчула, як його рука повільно поповзла під мою кофтину...