РОЗДІЛ 9:"Правда почуттів"

    Ранок. Хоча, який там ранок, якщо вже 12:10! Оце ми соньки! Ну, нічого, у нас ще цілий день по переду. Дякую бабусі Лізи, що вона нас розбудила. Ми б і далі спали, так потомилися, що то жах. День був і спраді, незвичайним...

– Не віриться, що вже завтра додому. 

– Ой, тааак. Нам треба добре сьогодні відірватися! До речі, Даня сказав, що сьогодні на площі села буде проводитися дискотека для молоді. Підемо? – з надією запитала подруга в мене.

– Так, звичайно. Там є якісь правила чи дрескод?

– Блііін, я забула! Усі мають іти парами на вечірку... Тоді не йдемо?

– Ідіть з Данею вдвох, повеселіться, а я прогуляюся селом.

– Ні, я не можу тебе покинути!

– Та тут нічого такого немає, ідіть тусіть, ну справді.

– Тобі не страшно буде одній?

– Звичайно ні.

– А якщо з тобою щось станеться? Ти взагалі забула, по яких причинах сюди приїхала? І до речі, що там той переслідувач?

– Нічого, він не пише мені. Забув за моє існування. От і добре, значить, уже все покінчено, мене ніхто не переслідує. Можна жити спокійно, тому можеш не хвилюватися за мене й іти на дискотеку.

– Блін, мені це все не подобається. Може ти підеш з нами? Можливо, хто запросить тебе потанцювати і ти матимеш пару! Ти ж дівчинка гарна, тебе точно хтось помітить!

– Незнаю, навряд чи щось вийде.

– Ну хоч одягнись гарно!

– Ти ж від мене не відчепишся, так?

– Абсолютно так! – Єлизавета розпливлася в посмішці. – Тому мерщій у ванну!

– Ну добре, добре. Тільки ти йди перша, а я поки що приготую все своє.

– Та без проблем, я побігла! Потім разом підемо поснідаємо. Чи вже пообідаємо)– подруга розсміялася і закрила двері до ванни.

    Я б можливо, й хотіла піти на цю дискотеку, але мені нема з ким. Хоча, я навіть рада, що не піду туди. Там стільки людей буде, яких я ще в житті не бачила й не знала. Нащо воно мені? Зайду в телеграм, може, напишу комусь.

Зайшовши в мережу, згадала про повідомлення, яке було надіслано 7 квітня, о 00:00. Цікаво, хто це? Ой... Цей невідомий контакт щойно зайшов у мережу... Це ж треба було так! З переляку, я закрила телеграм... І тут: "Дзинь"... Страшно відкривати, але добре... Мені нема вже чого боятись. Хоча... Я ще той переляк життя.

– 📲Привіт. Як ти?

– 📲Хто ти такий?

– 📲Точно, пробач, забув себе підписати нормально.

– 📲Так хто ти?

– 📲Рустам.

     У мене в грудях усе похололо... Звідки у нього мій телеграм? Таке відчуття, ніби він – мій особистий маніяк...

– 📲То як ти там? Чим займаєшся?

– 📲У мене все добре. Зараз іду в душ.

– 📲Оу, зрозуміло.

– 📲В тебе як справи? – з ввічливості вирішила запитати я.

– 📲Все нормально. Маєш якісь плани на день?

– 📲А навіщо тобі мої плани? Щоб знову "загартовувати"? Чи, точніше, лякати до нестями?

– 📲Ні, нічого такого й не мало бути. Ну твої плани я вже зрозумів. Чому не йдеш на дискотеку?

– 📲Бо так.

– 📲Нема за ким іти?

– 📲Яке тобі діло? Може і є з ким.

– 📲Хаха, чому така без настрою?

– 📲Є в мене настрій. Просто не люблю людей, які щось недоказують і ховають від мене правду.

– 📲Ти про що?

– 📲Ні про що. Я пішла в душ, бувай.

– 📲Ну, бувай)

    Що це на нього найшло? Чого я якась зла до нього... Наче люблю його, але боюся своїх почуттів. Якщо це невзаємно? А якщо мені розіб'ють серце? Ні, не хочу, не хочу цієї болі... Свою любов буду тримати в собі...

– Віка, я майже все! Іди тепер ти! – крикнула Ліза з душевої кабінки.

– Добре, іду! Я можу голову помити там?

– Звичайно – вже вийшла подруга, чистенька, в халатику. Добре що і я взяла халат.

    Нарешті розслаблюся. Я, роздягнувшись, зайшла в душеву кабінку і просто стала під теплою, навіть, гарячою водою. Стало легше. Вода вимиває всі лишні думки, страхи,  просто розслабляє... постоявши так хвилин з 5, почала мити голову, як це прекрасно, аж простіше стало....

Вийшовши з душу, також одягла халат і почала приводити обличчя в порядок: креми, лосьойони, сироватки... Взагалі, я цим усим користуюся рідко, проте це ж подарунок, шкода буде, якщо воно вийде з дати придатності. Закінчивши, я зрозуміла, що язмила абсолютно увесь непотріб зі свого тіла, особливо моральний. Чесно, я задумалася над тим, чому я така, трохи агресивна до Рустама? Напевно, це мій захист... Як у слабкої людини. Це захист, де я ховаю свої почуття від соціуму... Але яким способом? Правильно, способом агресії, бо по-іншому не вмію, бо я лише жалюгідна дівчинка-підліток.

– Подружко, ходімо вже снідати! Чого ти така задумлива?

– Куди піду гуляти сьогодні, складаю план)

– Шкода, що ти не йдеш з нами... Мені так незручно, що я кидаю тебе...

– Та все зручно, чому ти маєш усюди ходити зі мною? Піди, відірвися, відпочинь морально й фізично, я якраз хочу хоч ще один день подихати сільським свіжим повітрям. 

– Добре, давай швидше пий, чай вже захолов! Будемо потроху збиратися, я з тебе зроблю справжню королеву!

– Я тобі також допоможу підібрати образ. – Я посміхнулася, й "поснідавши", вдох пішли обирати образи.

    Справді незнаю, що одягти... Джинси вже не хочу, білу сукню вже одягала... Залишається ще ніжно-бежева сукеночка, але вона, як на мене, дуже коротка... Треба запитати в подруги.

– Агов, Ліза! Що мені вдягти? Допоможи вибрати...

– Так, а ну, глянемо що в тебе тут є... – подруга почала швидко переривати мій чемодан й бурмотіла щось під ніс – джинси не те, в цьому ти вже була... О! Саме те, що треба! – від її вигуку я яж підскочила. Вона дістала ту саму бежеву сукеночку...

– Але... – я хотіла заперечити.

– Ніяких але! Одягаєш це!

– Проте вона дуже коротка.

– Ні, нормальна! В тебе дуже гарна фігура, усе те, що треба є, то чого це все ховати? Будь королевою! І не огризайся.

– Добре, добре...

     Вже 17:00! Ми стояли біля паркану, чекаючи спутника Лізки. Вона одягла чорну сукню–олівець, але її сукня була довша ніж моя... В мене вона ще й не як сукня–олівець, а широченька. Якщо покручуся, то все буде зверху... Жах! На диво, волосся моє було слухняне після вчорашнього,  тому я просто його розчесала. А моя нп (найкраща подруга) вирівняла волосся плойкою. О, Даня іде.