РОЗДІЛ 7:"Неймовірно зоряна і просто неймовірна ніч"

Вечір пройшов добре. Бабуся нагодувала нас картопляним п'юре і смачними відбивними, ще й салатик зробила овочевий. Дружно поївши, ми подякували й вийшли на вулицю. Небо було вкрите зорями, сонце вже зайшло за обрій, але небеса були ще трохи в кольорах веселки: темно зелене, блакитне, синє... Не передати словами цієї краси. Ліза і я провели Даню за паркан, попрощалися й Даня сказав:

– У мене завтра День Народження, я вас двох чекаю на 14:00 біля свого дому!

– Ваууууу! Ми будемо) – відповіла Ліза за нас двох.

– Ну й чудово, бувайте!

– Пока!

    Ніч. Ми вже лягли спати, але сон взагалі не йшов, проте батькам я зателефонувала о 22:00 і сказала, що вже лягаю. Мамі розповіла, що мене запросили на День Народження тут і що мені подарувати? Мене здивувала її відповідь, бо вона сказала, що положила мені гроші в кишеню і завтра можу щось купити. Тоді ми попрощалися.

    Вже ж 00:00... а сну немає. Навіть не кимарю. Ще й якесь повідомлення прийшло... Не хочу його відкривати. Може, вийти прогулятися?.. Але ж зараз ніч... Ну, нічого, але як мені вийти? О, точно, вікно!

    Тихо вставши з ліжка, я, одягнута у піжамні короткі шортики й футболочку, постаралася безшумно відчинити вікно. Що на мене найшло? Я незнаю...

 Вилізши й спригнувши на землю, я захотіла пройтися далеко, аж до тієї річки. Небо було вкрите ясними зорями, проте місяця не було. Але всеодно, усе навколо таке неймовірне, й таке відчуття, наче день. Мені було трохи прохолодно, але нічого, потерплю.

     Вже пройшла більшу половину дороги. Але таке відчуття, ніби я тут не одна. Повернулася. Нікого нема. Повернулася вперед і тут несподівано хтось хапає мене за плечі... Я хочу закричати, але ця людина закриває мені рот. Від страху, я на пару секунд зажмурила очі. Раптом відчула, що мої плечі відпустили, і я відкрила очі. Переді мною стояв... Рустам, але я не відразу це зрозуміла. Він притулив свій палець до губ і показав "тсссс", а потім забрав свою мужню, гарячу руку від мого рота.

– Ну привіт) – посміхнувшись, сказав він.

– Ти мене налякав! Що ти взагалі тут робиш?

– Навіть не привіталася, аяяяй. Мене більше цікавить, що ТИ тут забула, та ще й біля річки посеред ночі.

– Я перша задала запитання, тому відповідай.

– А я старший, старших треба слухатися.

– Ой, на скільки? На 4 роки?

– Так, тому кажи, що ти тут робиш?

– Вийшла прогулятися, а що, не можна?

– Тобі в таку пору гуляти не можна одній.

– Не вказуй мені. Я сама знаю, як краще і що мені робити.

– Забула, що було 3 дні тому?

– Ні... – мій голос помітно стишився.

– Ну так от. Сама не ходи пізно ввечері.

– А чого ти взагалі за мене переживаєш так?! – не витримала я.

– Та бо я лю... переживаю за тебе! Ти така мала, тендітна й слабка, а світ такий жорстокий! Ходімо тоді прогуляємося, раз уже вийшли.

– Добре, давай.

– Дай мені свою руку.

– Навіщо?

– Буду тримати тебе, щоб ніхто не викрав)– посміхнувся він і взяв мою долоню.

Рука була гарячою. Мені стало навіть трішки тепліше. Але на душі було не спокійно. Неспокійно за те, що там робиться вдома. Чи цей анонімус не нашкодить моїм рідним?

– Тебе щось турбує? – перший почав Рустам. Очевидно, що він уже зрозумів що щось вже не так. Тільки зараз я помітила, що він іде в темно-синій худі й чорних шортах.

– Таа... ні.

– Віка, ну я ж бачу що щось не так. Я щось не те зробив? Розкажи, будь ласка.

– Та що тобі сказати? Що мене переслідує якийсь маніяк-псих і пише, що я йому потрібна?!– мене прорвало на емоції, балакала я дуже голосно.

– Тихіше, тихіше, Вікусь. А тепер все попорядку. Бо я щось не дуже зрозумів.

– Пробач, що накричала. І ти вже нічим мені не допоможеш. Мені просто треба змиритися з усим.

– Ні. Розповідай хутко що сталося.

– Ні, не забивай собі голову цими дрібницями. Ти і так мене скільки вже врятував, досить.

– Ти боїшся лоскотки?

– Що?

– Кажу, ти лоскотки боїшся?

– Ну так, а що?

– Де саме боїшся?

– Всюди, а тобі навіщо?

– Давай розказуй, що сталося.

– Я ж тобі сказала, що не хочу.

– Ну, раз не хочеш... Буду лоскотати) – він дуже обережно кинув мене на траву й почав щекотати за живіт. 

– Ну досиииить, – сміялася і благала про пощаду я. Але він не переставав.

– Скажи, що сталося в тебе.

– Та добре, добре – мовила я, але в мене всеодно не було наміру щось йому розповідати, тому як тільки він відпустив мене, я встала й хотіла побігли, але не встигла зробити й п'яти кроків, як його дужі руки схопили мене й взяли в обійми. Через 2 секунди я знову лежала на м'якенькій травичці. 

– Ти ще не зрозуміла? – запитав Рустам загадково. – Поки все не розповісиш, я тебе нікуди не відпущу).

– Ну не лоскочиииииии – просила далі я. – Я все розповім, тільки досиииить.

– Тікати не будеш?

– Я вже втомилася, не буду тікати, точно. 

– Ну, я ж тебе всеодно наздожену)

Він перестав мене лоскотати і просто ліг поруч. 

– У тебе зуби цокотять, ти змерзла – чорнявий сів на землю й зняв свою кофтину.

– Ні ні ні! Нічого не треба! Я не замерзла – почала я заперечувати. Але переді мною вже виднівся його накачаний, м'язистий оголений торс.

– Відмови не приймаються – і в цю ж секунду накрив мої плечі своєю кофтою, коли я привстала разом за ним. Вона знову пахла духмяними парфумам від яких мені було так затишно. Вони ніби, розслабляли мене. Звучить дивно, але це так. – Ну так що там сталося?

– Ну, зрозуміло, що ти пам'ятаєш той вечір, коли врятував мене.

– Ага. Що далі?

Я зробила тривалу паузу в розмові. Але він всеодно чекав, доки я почала розказувати далі.

– Ввечері хтось ходив по моєму подвір'ї. Воно, я так зрозуміла, встановило камери у дворі й слідкує за мною і моєю сім'єю... – балакати ставало важче.– А далі, куди я не вийду, за мною усюди слідкують... Я не знаю що робити... А як ти мене врятував від машини? Звідки вона ж узялася?