РОЗДІЛ 6:"Безвихідність"

Ранок. Нарешті я виспалася. Зразу взяла телефон до рук, бо мені зателефонувала Лізочка!

– Ало, Віка, добрий ранок! Я тебе не розбудила?

– Привітик. Ні, я сама встала ось тільки що.

– У мене для тебе гарна новина!

– Яка? У нас усе вийшло?

– Так! Моя мама взагалі не проти взяти тебе з собою і вона домовилася вже з твоєю мамою!

– Урааа! Коли ми їдемо?

– Уже сьогодні о 15:00 чекаю тебе біля кафе "Казка" на Набережній. Ми їдемо на 3 дні, у четвер будеш вже дома.

– Супер! Дякую тобі, ти мене просто рятуєш!

– Та нема за що, ми ж подруги)

– Тоді до зустрічі😍

– Бувай, чекаю вже)

    У мене справді піднявся настрій. Почала складати речі у валізу (так, у мене є своя валіза, чорного кольору, як у ділової дами).

Сукенка біла, та сама, у якій я ходила до хрещеної. Троє джинсів. Взяла свої улюблені: блакитні, одні сірі і ще одні блакитні й уче беггі. У мене весь гардероб складається із джинсів, бо я їх обожнюю, особливо беггі)

Дві футболочки (чорну та сіру), одягну свою улюблену косуху. Треба ще й голову помити!

Я як ошпарена, набрала гарячої води в миску (так, я мию голову таким способом, бо так краще вимити шкіру голови та корені волосся)

Вже 14:30. Можливо, трохи підфарбуватися? Ой, добре що я взяла ще свій догляд за обличчям та гель, крем і скраб для тіла. Так: вії, хайлайтер, олівець для губ, блиск і все! Я готова)

Якесь дуже дивне відчуття... Ніби має статися щось погане. Так, Віка, зберися й відкинь усі негативні думки в сторону.

Я вибігла з дому, бо трішки запізнювалася (лише на 5 хвилин). Але мене ще досі не покидало те відчуття, що за мною стежать. Навіть зараз я йду, й відчуваю чийсь не дуже добрий погляд на собі, проте бачу навколо дітей на майданчику, жінок, двох чоловіків, а ні, трьох, ще один за ними.

Я долетіла як пуля до місця призначення, навіть вчасно! Але там нікого не було ще. Знову я розумію, що за мною хтось стежить, проте і знову не помічаю нікого й ніщо!

О, вона їде! Нарешті! Я щаслива! Ой, добре, що хоч гостинці не забула, правда кажучи, шкода, що не попрощалася з Лєрою, а мамуля обійняла й поцілувала мене, як ішла на роботу, ну й тата я бачила сьогодні, песик із ним. Буду страшенно сумувати за ними усіма!

– Добрий день, Віка, запригуй! – сказала її мама, яка була за кермом.

– Вікусь, привіт! – привіталася моя подружка.

– Вікаааа урааааа! – закричала її молодша сестра, Настя. Вона на рік менша за мою Лєру, навчається в 2 класі (моя в 3).

– Добрий день! Привіт усім. – привітно мовила я й сіла до авто.

– Що ж, у дорогу!

Увесь шлях ми слухали пісні, співали, розмовляли й хихотіли. Час пролетів швидко, вже за пів години ми дісталися села, де проживала їх бабуся (мама мами).

По дорозі зустріли багато хатинок, деякі були гарні, з чудовими подвір'ями, неймовірними клумбами. Прекрасне видовище! Ще тільки-но зорені поля, на деревах з'являються молоді бруньки, травичка зеленіє... Це природнє творіння неможливо передати словами. Світить приємне сонце. Було не холодно, а добре, взяв легенький вітерець.

Ми під'їжджаємо до червоних воріт, за ними видніється будинок сірого кольору. Вийшовши з машини, зразу було чути звуки домашньої худоби. А ось і їх бабуся!

– Привіт, мої любі! Як я за вами скучила! А ти, напевно, Віка? – заговорила вона до мене.

– Добридень. Так, приємно познайомитися. – ввічливо відповіла я.

– Почувайся тут, як удома! – продовжувала їхня бабця й обійняла мене.

– Щиро дякую за вашу гостинність!– посміхнулась я.

– Бааааа!– загукала Настя.

– Привітик, мої онучки! – вони взяла Лізку й Настасію в міцні обіймашки. – Ви так виросли! Так, не стійте посеред проходу, проходьте до хати, покажіть нашій гості де вона може розкласти речі та її спальне місце. Ой, ви ще й, напевно, голодні! – не переставала вона тараторити.

    Дружно зайшовши в будинок, ми потрапили до веранди, далі була вітальня, а від вітальні йшло ще 5 кімнат. Я й не думала, що цей будинок настільки багатокімнатний! Але це й добре.

– Віка, пішли в мою кімнату!– позвала мене Єлизавета. – У нас з тобою одна на двох! Будемо спати разом!

– Ваууу, це мегакласно! Що будемо робити? – і зразу після цих слів завібрував мій телефон. Відкрила телеграм, а там... знову пише воно! Скинуло мої фото, як я чекала машину біля кафе "Казка", як йшла по вулиці, виходила з дому... Я боюся, мені страшно... Мене взяла паніка... Мною почало трусити, тіпати й усе одночасно...

– Віка, Вікусяяя – пробувала достукатись до мене подруга – що таке? Знову воно?

– Та...

– Мерщій одягайся, ми йдемо до Дані! –вона почала гладити мене по плечу. – Тільки заспокойся, все буде гуд, я обіцяю.

Витерши сльози, я швидко поклала всі речі, ми тихенько проскочили до ванної, я вмилася, й дружно побігли взуватися.

– Дівчатка, ви куди? – запитала мама з бабусею.

– Та ми пройтися, я покажу Вікі село, вона дуже хоче побачити краєвиди тутешні.

– Так ви ще ж не поїли. – мовила бабця.

– Ми не голодні – сказали в один голос я й Ліза.

– Я вас голодними не відпущу.

– Ну бааа, ми ненадовго! Лише на 2-3 годинки. Я ще хочу Віку з Данею познайомити!

– О, то візьмете й його з собою до нас за стіл.

– Добре!

    Ми щодуху бігли до будинку Дані. Подруга уже зателефонувала, й ми побачили, як постать хлопця 15-ти років вийшла з сиспатичного білого будинку.

– Даняяяя! – Єлизавета вже мчала да нього в обійми. Він відповів їй тим же)

– Привіт! мовила полегшено я.

– Йооой, Віка, привіт! Нарешті ми побачилися.

– Любимий, допоможи нашій подрузі.

– Ви за того ноунейма?

– Давай телефон, покажи, де він тобі писав, переписку.

    Я слушно кивнула і виконала вказівки.

– Тааак... – протяжно сказав друг. – Вже майже все, ще 7 хвилинок.

– Добре – на душі в мене ніби й полегшало, а ніби й ні... Дивно. Відчуваю щось не дуже хороше.

– Йооооой, він писав не зі свого облікового запису, це не його акаунт! Даних про цього маніяка ніяких нема, абсолютно... Воно все продумало наперед!