РОЗДІЛ 4:" А мало бути спокійно..."

Прийшовши додому, я привіталася з мамою і пішла в кімнату. Вона хотіла зі мною побалакати, запитати як все пройшло, але я сказала, що мені треба в кімнату, я зараз прийду.

Зайшла, передяглася і згадала про хрещену. Миттєво відписала їй і швидко почала шукати тональний крем. Нашвидкоруч замазала синці й попленталася до мами, щоб нічого ніхто не запідозрив. Як тільки я вийшла, мій песик Роккі почав цибати на мене й облизувати руки. Він стер мені частину тоналки! 

Поки мама жарила нагетси, я підмазала те місце, взявши крем з іншого синця. Ну, я б не сказала, що там був тільки синець, ще ж слід від мотузки. Незнайомець так затягнув мотузку, що якби Рустам запізнився на 5 хвилин, то могло б бути щось погане... або як мінімум, гірше від того, що є вже зараз.

– Ну що, доню? Як усе пройшло? – допитувалася мама.

– Та добре, я побачилася з хрещеною та Єгором, добре побалакали.

– Тортик був смачний?

– Тааак, всім сподобався.

– О, я рада! Думала, не вгадаю смак, який усі б їли.

– Я тааак втомилася. А де Лєра?

– Твоя сестра молодша ночує у вашої бабусі. 

– Я тоді піду до кімнати, приберуся, ще щось пороблю. – сказала я. – А, й до речі, я так зрозуміла, це ми з тобою вдох дома сьогодні?

– Тааак, тато підвіз мене до "Fora", купила нам сирний попкорн і чіпси з крабом, тому можемо подивитися кіно.

– О, буде супер! Тоді в 23:00 сідаємо дивитися.

 Я ледве не спалилася перед мамою... Треба ще й носити цю маску з хорошим настроєм... Я не розповідатиму їй те, що сталося. Вона ж тоді мене з дому не випустить! 

Прийшовши до кімнати, я написала своєму найкращому другові, Дані. Розповіла йому абсолютно про все. Про ситуацію, що сталося. Розказала саме йому, більше нікому, бо знаю, що можу довіритися. Він нікому не скаже.

У нас в чаті:

– 📲Як добре, що цей загадковий Рустам там опинився. Мені жах як цікаво дізнатися, хто ж це такий. У тебе є його номер телефону? 

– 📲Нууу... як сказати...

– 📲 Як є.

– 📲Я дала йому свій, він сказав, що напише. А нащо тобі його номер?

– 📲Я хочу провірити його. Чи не можна? Задля безпеки, щоб поняти що це за пацанчик.

– 📲Та я думаю, він нормальний, нічого поганого не зробив ніколи й нікому. Хоча... Він пішов у ту бійку заради мене, й добре той незнайомець отримав від нього на горіхи. Давай глянемо тоді потім. Я тоді скину, коли Рустам мені напише.

– 📲Чудово.

– 📲Але мене одне тривожить...

– 📲Що саме?

– 📲Де дівся той нападник?

– 📲А от це вже справді цікаво. Я постараюся знайти про нього інформацію, як буде його телефон у тебе.

– 📲Буду вдячна. Взагалі, я буду з мамою дивитися якесь кіно. Яке б ви порадили?

– 📲Який жанр?

– 📲Давай може серіали?

– 📲О, так подивіться телепередачу "Козання на виживання "

– 📲Оооо, точно! Дякую за підказку)

– 📲Добре, я тоді піду робити уроки,  ще спишемося незабаром.

– 📲Гаразд, бувай. Удачі!)

– 📲Тобі також)

    Нарешті я зробила уроки, прибрала в кімнаті, ще й залишилася година вільного часу.Піду прийму душ. Можна ще почитати, або помалювати. Ой, точно! Я забула... Даня просив же мене намалювати машину, тому буду займатися нею.

    Я все зробила, машинку розмалюю завтра. Вже якраз 22:50, можна брати ноутбук і всі смаколики й нести в спальню.

– Маааам, я вже все приготувала!

– Біжуууу – почувся її голос із ванної кімнати.

Нарешті ми всілися на ліжко й увімкнули цікаву серію передачі. Мого песика ми забрали до себе в кімнату, закрили усюди вікна й двері. Зі звуків – лише фільм і легеньке потріскування дрів у пічці.

Нас із мамою конкретно захопив цей серіал! Вже на годиннику стукнуло 01:30 ночі. Але раптом, ми почули дивні звуки надворі.

– Віка, ти також це чуєш?

– Ці... кроки й шарудіння на вулиці? Так, на жаль, чую...

Несподівано для нас, Роккі хотів гавкати, вже почав гарчати, як мама стулила його рот руками.

– Що нам робити?– запитала я пошепки – Може, хоча б ноутбук вимкнемо?

– Добре, а я поки що піду гляну в дверний отвір.

– Можливо, не треба?..

– Та краще піти на кухню й подивитися у вхідні двері через отвір.

Вона пішла. Песика тепер тримала я. В мене шалено калатало в грудях. Паркану нема, на жаль, він буде будуватися лише влітку... Мені було страшенно боязко. Хто знає, що може статися? Хто знає, що або хто там за дверима? От-от! Ніхто... Вже й очі звикли до темряви. Я чула тихі кроки матусі по домі.

– Що там? – запитала я, боячись сказати що-небудь.

– Наші датчики світла, тобто ліхтарі, як поцепив тато самі вмикались. Якщо не помилилася, я бачила якийсь силует, а якщо точніше, руку, яка мелькнула.

– Треба телефонувати татові. – відказала тихо я.

Мама почала дзвонити.

– Алло, коханий. Там хтось ходить на вулиці, нам з Вікою страшно, що робити?

– Ввімкнути камеру в розетку. Я буду слідкувати за нашим двором. Якщо що, то налякаю нечеканого гостя.

– Добре...

Ми з мамою тихо почимчикували на кухню, тримаючи собачку поруч. Увімкнули камеру в розетку. Знову було чути шурхання на вулиці, і ми з великою швидкістю повернулися назад.

Навколо все було в напрузі, нам було дуже лячно. Коли це вже скінчиться?

– Можее... ляжемо спати разом у твоїй кімнаті? – запропонувала я.

– Давай, так буде краще.

Вже вляглися. Чи страшно? Тааак, не передати словами. Навіть Роккі тихо забився між пуфиком і ліжком, проте він швидко закимарив. Я заснула останньою з роздумами.

Мені здається, що за сьогоднішній день сталося багато дивних подій. Тут щось не так. Завтра потрібно спробувати зібрати все до купи.