РОЗДІЛ 3: "Справжнє відчуття тривоги"

– Я піду пішки . – сказала я.

– Точно? – запитала Альона. – Тобі не буде страшно?

–Та нііі... – відповіла я, хоча мені було жах,як страшно! Бо як кажуть, треба не темряви боятися, а тих, хто там є...

Боковим зором, я побачила, що Рустам зміряв мене поглядом і щось запідозрив. Він побачив у моєму погляді тривожність.

– Я зараз прийду... – після цих слів я вийшла з кімнати, зайшла до туалету і швидко зачинила двері за собою. Я стала дуже нервувати. Мені стало тяжко дихати, тому я вмилася холодною водою. Стало трішки легше і невеличка частина рум'янцю зійшла, проте через хвилину повернулась назад... Так, Віка, все буде добре, не накручуй себе! Візьми себе в руки.

       Глибоко вдихнувши, я вийшла з ванної кімнати, одяглася і пішла забрати свої речі з кімнати Єгора та й попрощатися з хлопцями.

– Всім до зустрічі – я старалася не показувати свій страх і спробувала посміхнутися, але в мене це вийшло не дуже щиро.

– Бувай, Віка – попрощався Єгор та його друг.

– Пока, моя хрещениця! Пиши, дзвони, заходь, я тебе завжди чекаю! Зателефонуєш, як прийдеш додому, добре?

– Тааак, без проблем, до побачення!

       Вийшовши на вулицю, в мене зразу побігли мурашки по шкірі. Навколо темно, ні душі, хоча зараз тільки 20:23. Зачинивши хвіртку, я рушила направо. Дійшовши до кінця цієї вулиці, я повернула наліво, де мені треба було йти хвилин 10 просто прямо, по похилій горбаці, яка була під кутом близько 150-ти градусів. Зліва мали бути 3 повороти на інші вулиці. Я йшла. Вже майже дочапала до 3 повороту, як звідти виходить якийсь чоловік... Вій ішов... прямо на мене!

– Гей, кралю, куди прямуєш сама в такий час?) – почав фліртувати чолов'яга.

Я мовчки хотіла увернутися від нього, проте він зупинив мене, взявши за косуху.– Ну куди ти тікаєш від мене? Побудь, пішли зі мною.

Я віддьоргнула його руку й дала лящя, сама не очікуючи цього...

– А оце ти дарма – розізлився незнайомець. – За таке треба відпрацювати й попросити вибачення. – він взяв мене за волосся і боляче шарпнув за нього, що я вскрикнула.

– А ну тихо я сказав! Хоч раз пискнеш, тобі не поздоровиться! Сама собі гірше робиш, дурепа! – прошипів злісно він мені на вухо...

Цей навіжений поволік мене за старий магазин в кущі. Він завернув мої дві руки за спину вхопивши однією рукою дуже міцно, іншою – закрив мені рот. Від нього смерділо перегаром, це було так гидко! Але мене хвилювало не це. Що буде далі?.. Мені вже не жити! Навколо – мертва тиша...

– Пискнеш – і тобі вже не жити!

Він зняв з мене косуху й рубашку (під низом була лише сукня), відпустив мій рот, щоб зв'язати мої руки і... я ризикнула. Я закричала.

– Мала стерво, я ж тебе попереджав! – закричав він надривчастим басовим тоном. Уже помітила, як він замахується чимось тяжким, як його хтось хапає за зап'ястя...

– Ей, шмаркач, ти офігів? А ну відстань! Йди лісом, поки до тебе не добрався! – чоловік вдарив мене по ногам і я повністю впала.

Лежачи на холодній вечірній землі, я побачила, як знайома постать захистила мене, були проблиски бійки і раптом я зомліла...

Я не знаю, скільки пройшло часу. Приходячи помалу до тями, я відчула, що моє лице мокре. Якщо мені не здалося, це були краплі дощу. Коли я повністю розплющила очі, то відразу побачила його. Це був Рустам.

– Як ти почуваєшся?

– Не дуже добре... – відповіла. Я хотіла підвестися, але мені стало зле. Я відчувала синці на своїх ногах, сильний біль.

– Тихо, тихо, не поспішай. – турботливо сказав він. – Я допоможу, не бійся мене. – після цих слів, рятівник підхопив мене на руки й поніс на лавку, що була під ґанком закинутого магазину. Обережно посадивши мене, узяв за зап'ястя руки. Я зойкнула. Рустам обережно оглянув мої руки.

– Ну й падло – сказав він. – Нічого, не переживай, все буде добре.

Мої очі помокріли. Упала велика сльоза. Одна, за нею друга, третя...

– Ну не плач. Не бійся, все добре, я з тобою.–заспокоював мене він. – Пробач, що я встиг запізно.

– Не вибачайся... Як ти взагалі тут опинився? – тихо говорила я.

– Ну, я зразу відчув щось не те. Твоя поведінка також була дивною, зразу помітив, як ти злякалася.

– Дякую... – я притулилася до його грудей. Він був теплий, аж гарячий. Поряд з ним я відчула безпеку, затишок. 

– Та не дякуй, так кожен би зробив на моєму місці.

– Я не думаю... Різні люди бувають. – продовжувала я. – Мені пора іти. Мама буде переживати. – і знову моя спроба встати закінчилася провалом.

– Не спіши, я допоможу, проведу тебе до дому.

– Але ж тебе також дома чекають.

– Нічого, все буде добре.– він підхопив мене на руки, взяв мою сумку й поніс до кінця похилого пагорба.

– Постав мене, я сама піду.

– Ні.

– Але я можу іти, будь ласка, постав мене.

– Я сказав ні. У тебе нема сил.

– Але ж ти обіцяв, що просто проведеш мене! – наполягала я на своє.

– Нічого я не обіцяв і я краще знаю, нести тебе чи поставити.

– Ну постааааав!

– Давай донесу тебе хоча б до місточка і тоді поставлю.

– Ну добре... – мені прийшлося змиритися з ним. Якесь дивне відчуття, було навіть приємно, що він мене ніс... так затишно... Ой, щось я куняю! Віка, не спи, не спи. Не спи...

– Вікусь, на жаль, пора вставати. – сказав Рустам. – ми вже майже доходимо.

– Ой, я заснула? Пробач, будь ласка, пробач! – мені стало жах як незручно...

– Та за що пробач?

– Та я така тяжка, а ти мене тащив дуже довгий час...

– Ти що, смішна? Ти легесенька! Ну справді, не видумуй нічого.

– Давай я вже буду вставати.я не хочу нічого розказувати мамі, не хочу, щоб вона знала про це. Треба всі синці замазати.

– Добре, давай допоможу іти. – він взяв мене під руку й за плече одною рукою, а іншою – мою ліву долоню.

Ми вже добралися до моєї хвіртки.

– Щиро дякую тобі за допомогу, що врятував мене. – подякувала я й обійняла його.

– Нема за що дякувати, давай обміняємося телефонними номерами?