РОЗДІЛ 2: "Несподіванка – не те слово"

    Ранок суботи – відчувається подих весни. На вулиці +16 градусів тепла. Я встала, відбула на танцях та англійській мові. Мама сказала піти купити тортик і цукерки в гості. Точно, гості! Я вчора про це згадувала, а сьогодні забула... Що ж це таке? Жах...Зайшовши у магазин,   я почимчикувала додому, щоб привести себе в порядок: помила голову, висушила й закрутила у гарні кучеряшки волосся, трохи підфарбувалася. Довго думала, що одягти: штани чи сукню? Зупинилася на сукні.Фуух, нарешті я вийшла з дому. Було дуже дивне передчуття. Хоча, що може статися у хрещеної?Вже пройшла кладочку біля річки, вийшла під горбаку... О, вулиця яка мені потрібна, тільки вона доволі довга, але мені тільки до половини.Нарешті, її будинок, рожевенький, двоповерховий,  виділяється поміж тими, що справа і зліва. На подвір'ї коричнева альтанка, гарно оздоблена вирізьбленими гронами винограду та різними квітами.Стук в двері. Я чомусь схвильована. Вже чую, як прокручується замок у двері і вони відчиняються ...

– Привіт, Віка.

– Єгор? Привіт. Так давно не бачилися. – сказала я здивовано.

– О, хрещениця моя прийшла! Як я за тобою скучила!

– Доброго дня. Так, я також за вами скучила, – сказала я, видавивши із себе слова, бо вона взяла мене у міцні обійми.

– Вікуся, що ти там, як? Проходь, проходь за стіл.

– Та в мене все нормально, а як у вас справи? – запитую і простягаю їй тортик.

– Ой, та не треба було...– почала Альона (хрещена).

– Ні, треба було, я ж як не як, прийшла в гості.

– Єгоре, занеси торт на стіл.

– Ага, зараз. Ма, можна щоб до мене друг прийшов?

– Добре, тільки Віку візьмете до себе.

– Та ні, я... – почала я казати, але мене перебили.

– Та ні, Віка, підеш зі мною і з моїм другом до кімнати. Ви потоваришуєте.

– Ну добре. – погодилася я, бо зрозуміла, що інших варіантів нема.

– Але зараз ми йдемо за стіл. – сказала хрещена – Йдіть, помийте руки, а я сходжу на кухню.

    Я сходила до ванної кімнати, за мною Єгор і ми дружно пішли сіли у вітальню.

– Я зараз повернуся. – мовив Єгор і кудись відійшов.

Раптом я почула дзвінок дверей.

– Вікусь, відкрий, будь ласка, двері. – гукнула з кухні Альона.

Я підійшла до дверей, повільно провернула замок і... 

– Ти?! – сказали ми в один голос.

Ззаду роздався голос Єгора:

– О, Рустам, привіт. – сказав він, – Віка, знайомся, це Рустам.

– Дуже приємно– сказав він спокійно і протягнув мені руку. 

– Мені також – мовила я й обережно пожала його руку. Вона була гарячою.

– Нічого собі в тебе руки холодні – вів далі Рустам.

– Ага...

– От і чудово, ви вже познайомилися – сказав син хрещеної.

Ми всі прийшли у вітальню і, як на зло, він сів біля мене.

– Ну що, ви вже познайомилися? – запитала хрещена.

–Тааак... – відповіла я, стараючись бути звичайною собою та не нервувати.

– Це добре. – зраділа Альона, – Ну розповідайте, що у вас там, чим займаєтеся? Рустаме, як твоє навчання?

– Та з навчанням все добре, а як там в Італії?

– Оооой, там така краса! – із захватом розповідала Альона, – ми побували у Венеції, плавали на гондолах – не вгавала вона – нам ще й якісь пісні співали, так цікаво!

– Класно, я також хочу там побувати коли виросту – сказала я трохи замріяно.

– Усі мрії збуваються, – каже Рустам. – обов'язково побуваєш.

– Сподіваюся – мовила я, а моє тіло було все напружене і зжате від переживань. Хоча, чого мені переживати? Він просто сидить біля мене, нормально балакає. Дивина...

– Ма, ми, напевно, підемо у мою кімнату – обізвався Єгор.

– Добренько, ідіть, ідіть. Нічого поганого не робіть там. – насмішкувато сказала хрещена.

Ми пішли у кімнату. Я тихо сіла на м'якому пуфику. Мовчки почала роздивлятися: з десяток кубків, медалі за 1, 2 місця з боксу. Один із найкращих боксерів. Я, сидівши у кімнаті одна, чекаючи на хлопців, почула як тихо відчинилися і мені почувся той самий запах парфумів... Як це ароматно... Знову запаморочилося в голові.

– Чого сидиш така сумна? – спитав мій "рятівник".

– Я не сумна – трохи грубувато обмовилась я.

– Та тихо, тихо – він вів далі, – Так і будемо робити вигляд, що ми не знайомі? – тихо прошепотів.

– Пропоную так. – легковажно сказала. – Взагалі не хотіла і не планувала бути з тобою знайома – відмахувалася далі я.

– Ха, і чому ж це? – посміхнувся Рустам – я ж тобі життя врятував уже декілька разів.

*А й справді, врятував життя мені, якби не він, лежала я уже в лікарні б *

– Пробач... – незрозуміло звідки, виступила сльоза із-за того, що я справді несправедлива була з ним. Але чому зразу плакати??? Віка, ну ти й дивна!

– Та ну, мала, чого ти плачеш? – запитав він. 

–Я неправа...

– Можна тебе пожаліти?)– поставив таке дивне питання.

Я легенько кивнула. Я встала, а він підійшов і приобняв. Стало, якось, легше. Чомуу???

Раптом я почула якийсь "клац" і маленьку вспишку у вікні. Мені не здалося? Мої очі стали трохи налякані і після того, як я відійшла від Рустама, він це помітив:

– Чуєш, все добре? Тебе щось налякало?

– Та... Мені, напевно, здалося...

– Що?

– Та нічо...

– Кажи.

– Що у вікні була вспишка.

– Хмм... Зрозумів. – він сказав це і різко став напруженим.

– Ти щось знаєш?

– Ні, незнаю.

– Я сподіваюся, мені здалося...

Заходить Єгор.

– Ну що, чим будемо займатися? Пропоную пограти в настільні ігри, до прикладу, уно. Для розігріву.

– Ну, можна. – мовив Рустам, – Віка, ти будеш гуляти?

– Так, звичайно. – старалася бути спокійною я. – Це одна з моїх найулюбленіших ігор. – Легенько посміхнулась.

– Тоді почнемо – каже син хрещеної.

Пропоную грати на бажання – несподівано випалив мій "рятівник".

– Нууу... – затяжно мовила я, – незнаю, як хочете.

– Тоді давайте.– ні на секунду й не завагавшись, сказав Єгор.

Почалася запальна гра. Зразу першим програв Єгор, а виграла я. Як так вийшло, сама незнаю, бо завжди полагаюся на удачу.