РОЗДІЛ 1: " Незручні випадкові випадки "

Історія йде від слів головної героїні – Віки)

– О боже, зараз хімія 2 уроки... Як довго, ще й самостійнааа – сказала я, повільно крокуючи до кабінету хімії.

– Та й не кажи... – обмовилась Поліна, – я вже втомилася від цієї хімії...

– Так, кожен урок тест якийсь... Жах – продовжувала я – краще б фізику чи алгебру замість не... – раптом, я вштовхнулась у чиюсь кофту з такииим ароматними парфумами, що аж в голові запаморочилося...

– Воу, обережніше, красуне – сказав чоловічий голос.

Аяяяййй... Вибачте, перепрошую... – почала я, розчервонівшись. Я підняла голову, й побачила хлопця 16-17-ти років.

– З тобою все добре? Не забилася? – запитав незнайомець.

– Та наче, так... Вже не болить.

– Ну той добре. Ходімо далі, Артур.

Ми з Польою зайшли в хім-кабінет. Мені стало цікаво, хто це такий, і лице таке знайоме...Цікавість мене розбирала, тому я підійшла до Аріші:

– Чуєш, а ти не знаєш, шо то за чувак, що ходить з Артуром з 11-А?

– Звичайно знаю, ти в мені сумніваєшся?

– Ну так хто це?

– Та брат Артура, на рік старший.

– А як його звати? ‐ не замовкала я.

– Таааа, просто цікаво...

– Точно просто цікаво? – допитувалася Арі.

– Та точно – відповіла я. – То як його звати?

– Рустам. 

– Хмм... Зрозуміло.

Почався урок. Вчителька зайшла в клас і почала об'ясняти нову тему. Ми всі ледве не заснули...Мої думки не покидав цей хлопчина. Й ім'я таке цікаве...Рустам...

Так: Стоп стоп стоп!Віко, про що ти думаєш??? Ти ж його навіть не знаєш...Все, зациклилася на уроках!

Настав другий день тижня – вівторок.

2 велика перерва.

– Ліза, пішли в туалет.

– О, пішли.

–Я з вами – обізвалася Арі Г. ( це ще одна Аріанна)

Ми спустилися на перший поверх і йшли далі вниз. Перейшли на другу частину сходів до підвалу і захотілося мені повернутися за 5 сходинок до підлоги і я спотикаюся...

Думала, що вже все, полечу спиною донизу...

Але раптом мене підхоплюють міцні руки...

– Ееей, обережно, вже другий раз у мене врізаєшся. Ти спеціально це робиш?– почула знайомий голос.

– Пробач... Я випадково. І взагалі, міг не ловити мене, впала б то впала! – різко зі спокійного голосу я перейшла на грубіший.

– Ну... Не зміг би дивитися, як хтось боляче падає, а особливо, дівчина– вів далі він. – Ти така кумедна коли злишся.

За ним було дзеркало і я побачила, що стою червона. І навіть незнаю від чого. Я не відчуваю великої злості, але й наче не соромлюся. Що то таке??? Після цього я кинула на нього трохи косий, прихований погляд і ми з дівчатами пішли.

Увечері, прийшовши додому, я зробила уроки й помила посуд. О 21:00 мама зателефонувала й сказала вийти прогулятися по неї. Я була не проти, тому швидко вийшла з дому, захопивши за собою сміття. Усю дорогу я спілкувалася зі своїм найкращим другом, Данею. Розповідала про шкільний день, самостійні роботи. Підходячи до фори, я розказала про ситуацію з тим чуваком і тільки це згадавши, я побачила його. Він стояв спиною до сходів, де я мала пройти. Хотіла обережно його обминути, та, на жаль, не вийшло... 

Я спіткнулася через сходинку й уштовхнулася у нього руками...

– Ааай... боляче...

– Чуєш, красуне, може досить мене переслідувати? – сказав він. 

– Та я не переслідую! Я винна, що ти потрапляєш мені під руку! Можливо, це ти за мною стежиш! Дурний...

– Ти така кумедна, коли злишся, красуне)

– Та яка я тобі красуня?!

–Нуу, тихіше, втихомирся. Я ж тобі й життя трохи врятував. – розказував далі він.

– Ні, я із-за тебе впала. Навіщо тертися біля сходів, щоб не можна було пройти?

– А навіщо ти на мене тоді заглядала? Треба під ноги дивитися.

– Та я не дивилася на тебе, скільки казати!

– Тоді в чому моя вина, що ти впала? І взагалі, могла б подякувати за те, що підловив тебе уже вкотре, бо ти могла впасти набагато гірше.

– Пробач... Ааааййй...

–Що таке? Де болить?

– Та голова...

– Чим тобі допомогти?

– Та нічим... бувай. – Я швидко, тримаючись за голову, забігла у фору. Таке відчуття, ніби він знає кожен мій рух у майбутньому!

– Віка. Вікааааа! – гукала мама.

— Ой, так, іду.

– Дивись не засни, Віка.

– Та я просто задумалась...

Ми вийшли з магазину і мама каже:

– Віка, там твоя хрещена приїхала.

–Яка з? З Чехії?

– Та ні, з Італії, Альона. – казала мама – І вона запросила тебе до себе в гості. 

– Ого, а коли?

– У суботу, на 18:00 вечора.

– Я піду ж, так?

– Ну звичайно, хрещена ж так рідко приїжджає.

На наступний день я розповіла все своїй найкращій подрузі Софії. Вона була здивована, але я не розумію від чого.

Вона сказала:

– У цього пацана дуже дивна поведінка на рахунок тебе.

– В якому сенсі?

– Ну називає тебе так... Цікаво.

– Та я надіюся, що вже такого не буде і я його більше не зустріну.

– Ну, життя така штука... Дивись щоб вас доля не звела, хвххвх.

– Ну, життя така штука... Дивись щоб вас доля не звела, хвххвх.

– Ой, не каркай. – обмовилась я.

На диво, я не бачила його в школі. Він що, не навчається у школі?Сьогодні вже п'ятниця. Мене мучає це питання. А може я в тому винна? Та ні, хто я така щоб він зважав на мене так увагу.