Хустка

Я саме закінчила підкочувати свої сірі довгі спортивні штани, як пролунав дзвінок у двері. Наближаючись зрозуміла, що там стояв Корній. Відчула неповторний солодкий аромат перемежований яскравими нотками пряних спецій. Поправила зачіску, потягнулась відкрити двері. Замок був зламаний, а на трухлявому одвірку жовтими щіпками красувалась чимала діронька. Я згадала: вчора відкрила їх з ноги.

— Привіт.

Сусід привітався так, наче нічого не трапилось. Він був у домашньому, тримав у руках мої забуті вчора речі та уважно розглядав понівечене дерево дверної рами.

— Куди ти вчора поділась? Я дуже переймався, — нарешті заговорив Корній, проігнорувавши пошкодження.

— Так дуже, що прийшов аж зараз? — вихопила свої речі та спробувала закрити двері.

— Не лише зараз...

Він схопив двері за торець та зробив крок до мене. Я штовхнула їх сильніше. Старе дерево запищало та трохи вигнулось. Рука хлопця напружилась, в очах спалахнули іскри, а тіні у коридорі позаду пустились у мерехтливий танок.

— Зачекай, я приходив ще вчора. Бачив світло у твоїх вікнах, але не став заходити, — він зробив ще крок вперед. — Взагалі-то це ти маєш пояснити, якого кинула мене там самого? І де була?

Зміна тону збила увагу, він штовхнув двері та розчинив на повну. Зробив ще крок і опинився в моїй хаті. Від усвідомлення цього у мене затрусились руки та підкосились колінка.

— Можна я зайду і ми поговоримо?

— Ти вже зайшов, — я опустила очі, відступила, пропускаючи хлопця далі у квартиру.

— То чому ти пішла вчора? — з претензією у голосі запитав Корній.

Він розглядав стіну з моїми робочими замітками та картинками. Закінчивши вивчати кімнату, повільно повернувся та повторив своє запитання ніжніше.

— Лесе, розкажи мені?

Я не розуміла чому не можу виплюнути йому у пику одну з тих злих тирад, які ще пару годин неспинним монологом гуділи у моїй голові. Те, що цей красень стояв посеред мого простору наче роззброювало мене. Хотіла крикнути в його ідеальне обличчя, що він козел і бабій, щоб звалив геть, але половина мене саркастично цідила зневажливе:

«Це ж не його провина, що ти потвора»

Я добре усвідомлювала, що не можу позмагатись з Ориною. Той факт, що він зараз був тут, а не в Орини, приголомшував та п’янив і я проковтнула всі ті злі заздалегідь підготовлені грубі слова.

Я не могла примусити його піти. Сама ж впустила на свою територію. Сама ж дозволила домінувати. Корній сильний, сильніший за мене.

— Чому мовчиш? — він підійшов ближче. — Тебе вчора хтось образив? Сталось щось, про що боїшся розказати?

Корній взяв моє опущене підборіддя, підняв та поглянув в очі. Я не мала вибору, окрім як подивитись в його сповнені силою мерехтливі очі. Страх. Знову. Душа скрутилась у чорну кулю та полинула десь за хребет. Десь за серце, яке калатало як скажене.

«Хіба ж ти не збиралась сказати, що все через його хтиві загравання до тієї цицькатої лярви?»

«Але ж я сама запросила її. Він знає це»

— Олеся? — він нахилився ближче, його голос задзвенів над самим вухом.

«Але він усміхався їй, він зрадив нас. Роз'яснити, щоб не робив так більше»

— Не роби так більше...

— Не робити як? — він спокусливо підняв брову та косо посміхнувся. — Ось так?

Його рука повільно ковзнула по щоці до вуха. Пальці ледь торкаючись волосся, рухались до шиї.

«Якщо він ще бодай раз комусь усміхнеться окрім нас, ти вб’єш його»

«Він сильніший! Якщо ми схибимо він...»

— ... ти вб’єш мене?

Його пальці майже повністю охопили мою шию. Спокусник дивився не відводячи погляду. В Корнієвих очах, як в дзеркальних тунелях тисячами спалахів мигнуло світло етеру. Це світло поступово стало єдиним, що була здатна бачити я. Всесвіт звузився до цієї єдиної пари всеосяжних сірих очей, які ніби маяк манили та спокушали мій дух. Серце хлопця дарувало відчуття рідного берегу.

— Ти не зазіхала на людське життя, тому не вб’ю, — міцна рука хлопця продовжила рух. — Я зроблю тебе своєю.

Гаряча долоня опускалась нижче від потилиці за комір. Кінчики його пальців занурились під пір’я. Корній не зупинився, не відсахнувся.

«Він не цурається мене»

«Він не цурається тебе, потворо»

«Я можу стати його»

«Ти хочеш належати комусь, хто фліртує з іншими при ліпшій нагоді?»

«Але ж він тут. Він дивиться на нас. Він торкається!»

«О так! Він тут! Його серце відкрите. Зробімо це!»

«Один удар і він стане навік нашим. Зроби його частиною нас!»

— ... стань частиною мене...

— Це було заплановано на вчора, але... — його рука скинула мені футболку з плеча та ковзнула нижче до лопаток, глибше поринула у пір’я, — але гадаю, має спрацювати й зараз. Час ще є... мусить спрацювати.

Він хрипло прошепотів та повільно, крок за кроком, відтискав мене до стіни. Мені перехопило подих. Такої пристрасті я ще ніколи не відчувала. З глухим стукотом Корнієве передпліччя вдарилась у дверцята старої дерев’яної шафи. Стис долоню та болісно заграбастав у жменю великий пучок тендітного пір’я. Мене аж вигнуло. Боліло нестерпно.