Птах

Не пам’ятаю, як дійшла додому, не пам’ятаю, як влізла у ліжко. У голові весь час стояла картина червоного серця у руці монстра. Мене бентежив не факт побаченого, а те моє нестерпне бажання впитись в нього, облизувати, смоктати й нарешті розірвати зубами. Я бажала відчути солодкий присмак та ситість. Ці думки роз’їдали допоки перегріта свідомість не полинула у сон.

Ранком перше що зробила, пішла на кухню снідати. Єдине, чого хотіла — примусити голод нарешті зникнути. Я сточила всі запаси, але мені не легшало. Нестерпно хотілось ще. У шаленстві впала на коліна та почала змітати руками крихти. Набравши жменю, поспіхом вибрала волосинки та вже майже відправила у рот, як з кімнати почувся дзвінок. Я отетеріла. Як? Мій телефон лишився у клубі. Обережною купкою зсипала крихти на столі та пішла перевіряти.

З’ясувалось, що то мене невгамовно викликав комп’ютер. Дзвонила якась Клавдія Вальдемарівна. Роздивляння фото нічого не дало, тож просто увімкнула зв’язок.

На екрані постало зображення сивої жіночки зі зморщеним, як родзинка, обличчям.

— Олеся Анатолівна? Мені переслали вашу доповідь на перевірку, — без привітання проскрипіла бабка.

— Добрий день, а нічого, що субота?

Схоже, моя самовпевненість її спантеличила.

— Ти ще маєш нахабство так розмовляти?

— Я відправила все у строк. Не розумію, що ще у вихідний вам від мене треба. Невже це не може потерпіти до понеділка?

Те що я поснідала не допомогло ані трохи. Ця суха баба-яга дратувала. Я все ще була голодна і тому зла.

— Слухай сюди, дівчинко. Те, що тебе на проєкт просунув твій дід, не означає, що ти можеш так розмовляти зі своїми керівник...

— Я виконала все що тре...

— Закрийся та слухай! Те лайно, що ти прислала більше схоже на жарт! Чи ти серйозно думала, що можна здати оту беззмістовну маячню, яку ти насмикала з якихось сумнівних джерел? Навіть якщо закрити очі на безструктурну форму, яка більше схожа на марення наркомана, то зміст. Ітіть тебе скопом! Зміст відверте знущання та маячня. Ти хоч сама перечитувала ЩО ти там написала? — бабулька говорила безупинно, її скрипучий голос дряпав мозок. — Ти серйозно думаєш, що таке можна розглядати як гіпотезу? Які вбіса потойбічні істоти, які вбіса... — вона відвернулась від камери, зацитувала підглядаючи на сторону: — група спеціально навчених містиків мусять організуватись та розв'язати проблему перенасичення сірої зони створіннями-інтервентами. Окупація наших земель не зупинилась після перемоги. Ми подбали про безпеку людського світу, тепер мусимо попіклуватись про автентичних етерових створінь.

Нарешті стара виснажилася, вона хапнула повітря, підняла брову та вирячила очі на мене.

— Поясни. Це жарт?

Продовжувати розмову не хотілося, я не розуміла що вона хоче: написала ж усе що могла, все що знайшла у записах.

— Я перепишу, — видавила з себе те, що стара хотіла почути.

— Звісно! Це навіть не обговорюється. У тебе часу до вівторка.

— Добре, — беземоційно відповіла я

— І Борису передай, що я досі чекаю від нього звіт. Він не виходить зі мною на зв’язок. Сходи до нього і нагадай, що роботу треба здавати вчасно. Зрозуміла?

— Добре.

— Я чекаю до вівторка, і будь серйозною. Це тобі не забавки, а серйозний державний проєкт!

— Добре.

Не дочекавшись наступної нотації, розірвала зв’язок.

Настрій зовсім зіпсувався. Я сиділа на кріслі та роздивлялась хмарки у чистому небі. За вікном на підвіконня сіла гуля, а за нею інша. Птахи ходили туди-сюди. Сірий жирний голуб, розпушуючи пір’я, голосно гуркотів та тис голубку у бік.

У животі знову забурчало.

«Треба в магазин»

— Треба щось більш ситне...

Згадала за крихти, що лишила на столі й мені прийшла ідея. Підхопилась та побігла на кухню. Відкрила настіж обидві стулки вікна. Висипала крихти доріжкою до внутрішнього підвіконня. Всілась та обперлась спиною на центральну перегородку. Поряд себе поклала найцінніший та найбільший шматок засохлої булочки з корицею та почала чекати.

«Що ти робиш?»

— Здобуваю собі м’ясо.

«Це не м’ясо, це голуб. Що ти з ним робитимеш?»

— Посмажу, зварю... та яка різниця. Головне поїм.

Полювати довго не довелось. Вже зовсім скоро біля мого стегна у білий пластик підвіконня дзьобав сіренький голуб. Один швидкий рух і мій манікюр клацнув, як капкан. Схопила птаха рукою, що майже заціпла в очікуванні відповідної нагоди. Створіння забилось в руках. Зістрибнула, зачинила вікно та переможно підняла свій трофей над головою.

Затиснувши другою рукою маленьку дзьобату голову, з вогким хрускотом відірвала її.

— Йой!

Я ж либонь хотіла зламати шию, щоб не мучився та не трепетав. Перестаралась. З піднятих рук на обличчя впали перші краплини гарячої крові. Лютий голод нарешті переміг і я, не зволікаючи більше ні миті, згорбилась та вчепилась у мертве тіло зубами.

Пір’я полетіло врізнобіч.

Нігтями розривала маленьке тіло. Мене не цікавило м’ясо. Жадібно втягувала кров та нутрощі. По горлу побігла льодяна лава. Кров, яку я ковтала, одночасно і пекла жаром і морозила холодом. Найголовніше — нарешті заспокоїлась та наситилася.