Танці

До клубу ми добралися на таксі. Корній був чемним кавалером: подавав руку, відкривав двері, підтримував мене та оберігав від випадкових зіткнень. Я відчувала неймовірне піднесення. Хлопець постійно жартував та розповідав історії, суті яких не вловлювала. Мене чарував його низький голос та усмішка, що постійно сяяла на устах. Я забула про все і насолоджувалась моментом.

Клуб святкував свою річницю, було багатолюдно та гучно. Дуже гучно. Мерехтіння вогнів та музика тисли на голову, але я не звертала на це уваги. Людський натовп пах всіма відтінками ароматів та емоцій. З одного боку це спантеличувало, а з іншого неймовірно бадьорило та збуджувало. Тут вирувало життя, лилося аж за край.

Конкурсами та маленькими перформансами не давали знудьгувати. Ми з Корнієм участі ні в чому не брали, більше стояли осторонь та пили коктейлі. Я все ще не наважувалась потягнути його танцювати.

— Ну!? Людиська, хто з вас пам’ятає цей хіт! — гучно у мікрофон закричав ведучий. — Саме з нього починались наші гарячі ночі три роки тому!

Діджей різко вимкнув звук і у дзвінкій тиші тугими басами повільно набирав оберти той самий хіт трирічної давнини. Поряд дівчина з радісним вереском схопила свого хлопця і вони рушили до натовпу, що стрибав нестримно та безладно. Корній посміхнувся й сам почав згинати коліно, вибиваючи п'ятою ритм.

«Запроси його! Ну! Ти ж саме для цього сюди прийшла»

— Корнію, пішли й ми...

— Га?

Я сказала затихо? Не почув через музику. Підступила до нього ближче та гукнула що сили:

— Я у туалет, — боягузливо змінила намір в останню мить.

— Ага! Добре, чекатиму біля бару. Тобі щось взяти?

— Так. Ще мохіто.

Він забрав у мене порожній стакан, показав «ОК» і рушив, оминаючи людей у натовпі.

В туалеті я довго намагалась примусити кучері з хвоста не стирчати, а все ж таки триматись кулястої форми як і було задумано.

«Треба було запросити його одразу. Чого ти чекала?»

— А раптом я погано танцюю? — висмикнула пір’їну із зачіски, обідрала її до стрижня та зітхнула: — Я ж не знаю як танцювати.

«Тю, та просто рухаєшся у ритмі та й потому!»

— Рухатись у ритмі.

Востаннє глянула на себе, стисла кулачки та сповнена рішучості пішла шукати свого красеня. Корній був там де і казав. Він стояв спиною до барної стійки і... розмовляв з кимось.

«Якщо не ти танцюєш, то його танцюють інші. Невдахо!»

Поряд нього стояла висока блондинка з пишними принадами. Чорні блискучі вузенькі штани та срібляста ультра маленька кофтина, яка приховувала лиш необхідне за законом. Довге пшеничне волосся виокремленими хвилями огортало ідеальне, не перевантажене макіяжем, обличчя. Дівчина з чарівною усмішкою говорила до Корнія та граційно жестикулювала тонкою рукою з мерехтливим манікюром.

Найприкрішим було те, що Корній уважно слухав та широко посміхався у відповідь. Ось блондинка нахилилась до нього, майже торкаючись великими грудьми його плеча, щось активно нашепотіла хлопцю на вухо. Корній розсміявся.

«І так завжди»

— Що завжди? — стисла кулаки ще сильніше.  — Того завжди, якого я не знаю?

«Зміни щось»

Протискаючись крізь натовп, я поспішила до Корнія. Статні люди навколо не помічали мене. Я наче маленька дитинка чи карлиця намагалась протиснутись між кремезними парубками та височавими дівками.

— Невже люди завжди були такими високими, — пробурчала я новій чоловічій спині, яка різко повстала переді мною.

«Ні, то ти мала курдупелька»

Натовп відтис мене до стіни. З того місця я чітко побачила обличчя нахабної дівки. Без сумніву то була Орина — обличчя з контактів у телефоні. Вона поглянула прямо на мене. Якусь мить роздивлялась холодним поглядом і знов повернулась до Корнія. Так наче випадково перестрілась поглядом з незнайомкою. У мене ледь щелепа не відвисла.

Тим часом змінилась музика. Орина схопила келих з рук Корнія, поставила на барну стійку та потягнула хлопця танцювати... і він пішов. Без задоволення, але пішов!

«Змінила?»

Засвербіло в носі та прохололо під очима. Сльози лише дивом тримались на кінчиках вій. Я розвернулась та пішла геть з цього балагану.

Музика гриміла, вдавлюючи мене у підлогу. Світло кружляло, мерехтіло та спалахувало всіма кольорами. Воно насміхалось, гіпнозувало та дезорієнтувало. Я почала відверто штовхатись до виходу. Люди обурено вигукували вслід. Мене це не чіпало. Вони всі огидні! Всі. Смердючі свині. Від яких віє нудотною хтивістю та кислою зверхністю.

— Здохніть! — прошипіла я, штовхаючи двері на вулицю.

Назовні панувала прохолодна ніч. Сироти пробігли по руках. Речі лишились у гардеробі у камері сховку, але мені було все одно. Я поглянула на небо де сріблястий диск майже повного місяця мерехтів та манив спокоєм.

«Ну і шо тепер?»

— У сраку все. Піду додому.

«У тебе ж ні грошей, ні телефону. Як?»

— Пішки.

Я рушила уперед. Мені не потрібен телефон, щоб віднайти свій власний дім. То моя територія. Мені не потрібні гроші на таксі — маю ноги. Я поглянула на свої біленькі кросівки та зраділа, що не вдягнула підбори.