Дзвінок

Ранок зустрів тяжкістю у кінцівках. Я спала у майці та штанах. Не дивно, бо не спромоглася перевдягнутись вчора. Похід у магазин став надмірно емоційною пригодою. Від моменту, як Корній взяв мене під руку у голові гуділо, а в животі лоскотали метелики. Захоплення та переляк вихором перемішались у серці. Те як він зазирав у квартиру та не давав зачинити двері, збурило уяву вкрай. Ледь знайшла сили не кинутись на нього прямо у коридорі — голод та бажання вивертали. Отямилась лише тоді коли, без розбору пхала у рот щойно придбані наїдки. Заливши все холодним чаєм з розбухлим листом, та, як була, завалилася спати.

«Він мав рацію», — зголосилась з Корнієм.

Роздивляючись своє відучора замурзане шоколадом обличчя, прийняла рішення більше ніколи вночі не нажиратись і дотримуватись здорового денного розкладу.

— Треба налагодити режим.

Буркнула відображенню та спробувала причесатись, але зваляне за ніч волосся не хотіли піддаватись. Було боляче. Я не витримала та запустила гребінця у дзеркало. Воно тріснуло. Махнула рукою та пішла снідати, пити чай з тортиком.

Опісля знову засіла за свої записи у сподіванні забутись у цікавій історії про дивних містиків та щось, що я назвала «етер». Знайшла план роботи, який була підготувала геть раніше. Подивилась на дату і скривилась. Я мусила робити звіт. Негайно. Покрутила пожмаканий папірець, зітхнула:

— Робота не вовк, в ліс не втече.

Вирішила сумістити корисне з приємним, підклавши ногу під себе, занурилась у виконання. На якісь гроші ж треба було купувати смаколик.

Робота кипіла. Записів та чернеток був цілий стос паперу, а на компі так ще більше.

— Де фото? — накручуючи локон на палець, скажено клацала мишкою у пошуках «Фото вівтар з 8-гран». — Бляха, аби ж я ще пам’ятала шо то...

Зашипіла та відштовхнулась віл столу. Сподівалась, що стілець поїде далеко, аж до стіни, але одне з коліс зачепилось за ремінь сумки. Зі звіриним риком схопилась на ноги та вже замахнулась пхнути трикляту сумку.

«Телефон!» — осяйнув спогад.

Хутко розсовуючи зім’яті вже опрацьовані папери, витягнула його, підчепивши за зарядний дріт. Увімкнула.

— Добре що хоч пароль той самий.

Фото знайшлося швидко і робота закипіла далі. Ще стільки всього треба було закінчити та головне встигнути відправити до вечора.

Гучний передзвін примусив підстрибнути, не одразу допетрала, що то дзвонив телефон.

На екрані висвітилось ім’я:

Орина_хитра_скотина

— Алло, — з пересторогою відповіла.

— Бо! Нарешті, Леся! Де тебе нечиста носить? — почувся дзвінкий дівочий голос. — Думала вже заяву у поліцію писати. Поїхала у сіру зону і як чорт злизав. Хоч би смайлик якийсь прислала, ну, — Орина хитра скорина гигикнула і додала: — Розповідай!

— Я тут.

— Що тут? Коли приїхала, чого не подзвонила? З Борисом зустрілась?

— З Борисом? — я відштовхнулась ногою і крісло закрутилось навколо своєї осі.

— Ти ж казала, що він давно на зв’язок не виходив от і поїхала до нього, ну. Перевірити як там польові дослідження.

— А-а-а. Борис! — згадала хатинку в лісі та чоловічі чоботи.

— То що? Він як?

— Нормально.

— Що нормально? Слухай-но, Леся, ти якась не говірка... Щось сталось?

— Все норм.

Я підняла обличчя до гори, зручно вклавши голову на широку спинку стільця, продовжила розкручуватись. З того боку запала довга пауза.

«Чому моя ліпша подруга підписана як „скотина“? — гвіздком застрягла думка в голові. — Жарт?»

— Слухай, Олесю, точно все гаразд? Мені приїхати? Ти у небезпеці? Маякни, якщо щось не так. Скажи...е-е-ем... бутерброд.

— Та все гаразд.

Я встала та пішла на кухню: час обідати. Дорогою монотонно продовжила:

— Не треба приїздити. Я зараз смерть як зайнята. До вечора треба здати доповідь.

Поставила чайник, дістала залишки торта та застрибнула на стілець.

— Слухай, ти, ну-у, — в голосі Орини почулось хвилювання. — Може він тобі все розказав? — тихо спитала вона.

— Може і розказав, — продовжила ухилятися від конкретних відповідей.

— Значить таки розказав, — вона зітхнула. — Вибач я переспала з ним випадково. То було несподівано, ми зустрілись на вечірці у колеги. Його туди кузен привів. Ну, і... — вона нервово зітхнула, а потім заговорила швидше: — Та-та, я знаю що він твій колега і що він до тебе постійно залицяється, але ж ти його морозиш! Ну, і ...

— Байдуже, він мені не подобається.

— А? — схоже не очікувала такої моєї відповіді. — То ти не злишся?

— Ні, не злюсь.

— От і добре, — голосом повним полегшення відповіла подруга. — Може тоді я завтра до тебе на чай?

— Як хочеш, — я відправила великий шматок торта у рот та пробубоніла: — Тільки торта чи чогось такого купи.