Вечеря

Дорога тягнулась тонкою розбитою сірою цівочкою, яку майже поглинули кущі та малі деревці. Вона вела мене на захід. Пейзаж захоплював. Ліс густими хвилями поглинув колись затишне знищене війною поселення. Різнорозмірні рештки сірих будівель виринали з зеленого моря то тут то там. Природа забирала своє.

Потім машина вирвалась на гарну дорогу, що засіяними полями та відремонтованими поселеннями стрімко наближала мене до величного міста Харкова. Петляти його впорядкованими вуличками та нервово здригатись від невдоволених гудків клаксонів довго не довелось. Навігатор швидко привів до місця призначення.

Охоронець на парковці ліниво окинув мене байдужим поглядом та пропустив.

«Ну і де моє місце?», — впевнено посміхнувшись охоронцю, я повільно рушила шукати.

На другому колі побачила знайому червону шевроле. Я впізнала брелок та жовто-блакитну стрічку, що звисали з дзеркала заднього виду. Паркуючись, поклалась на м’язову пам’ять. Звичним жестом закрутила кермо та підкралась до знайомої ямки під заднім правим колесом.

Охоронець палив, спершись на балюстраду невеличкого майданчика, поряд дверей своєї охоронної конурки.

— Давно тебе не бачив, — дружнім тоном сповістив він.

Він примружився чи то через дим, чи через поганий зір.

— Були справи не в місті, — привітно відповіла ймовірному знайомому.

— Нова зачіска?

— А-а? Ага.

— Чорний колір тобі личить більше.

— Дякую.

Махнувши на прощання, дременула за шлагбаум. Не потрібні мені безтолкові теревені. Я поспішала.

«І куди?», — незнання того де я, примусило завмерти.

Навігатор привіз на проплачену парковку, але я, тетеря, не здогадалась відкрити карту та подивитись де саме мій дім. Щоб не викликати підозри, перебігла дорогу до хлібної крамнички. Купила пачку заварних тістечок, пачку пончиків та великий крученик з маком. Поки розплачувалась, продавчиня люб'язно підказала де необхідний мені будинок та хитро поцікавилась:

— Йдете на дівич-вечір?

— Так, — швидко зголосилась я, вирішивши не випитувати, що то значило.

На ключах теліпався брелок від магнітного замку, тож двері під’їзду не стали проблемою, але там чатувала жива охорона. Логічно: консьєржка знала мене.

— О! Олесенько, — вона задрала голову, щоб погляд пройшов через скло товстих приспущених окулярів, — тебе так довго не було. Я там твою пошту окремо поклала. Біля ліфтів, згори на ящику. Ну, як зазвичай, — тепер навпаки нахилилася та через брови примружено розглядала мене. — Наче помолодшала? Тобі личить цей колір. Зробила завивку та нарощення?

— Так, дякую!

— Скільки заплатила, якщо не секрет? Онука таке ж хоче.

— Подруга робила. Тренувала техніку на мені, — я жартівливо ухилилась від прямої відповіді. — Тож мені було безкоштовно.

— Подруга? — брови консьєржки скакнули на лоба, — Невже?! Знайшла нових друзів, окрім Орини та своєї роботи? Либонь оце ше й парубка собі надибаєш.

Я награно розсміялась та махнула на неї рукою. Не хотілося продовжувати розмову тож поспішила втекти до ліфтів. Забрала пошту та простою математикою вирахувала потрібний мені поверх. Дякую, що всі поштові ящики висять тут рядочками. Ліфт приїхав швидко. Натиснути кнопку гіпотетично мого поверху завадив високий чоловік, що завалився до ліфта. Його обличчя ховалось у нетрях каптура та синьої бейсболки з орнаментом квітки.

— Восьмий? — його голос аж задзвенів у мене в голові. — Добре.

Як тільки двері ліфта зачиняються, він хитнувся та тяжко сперся о стінку ліфта. Руки у кишенях темно-синього худі, дихання зі свистом. З хлопом явно було щось не так.

«Цей дивний запах»

Тісна кабіна ліфта наповнилось металевим смородом, аж горло стисло. Ймовірно у нього також, бо дивак закашлявся.

Раптово замовк та обернувся до мене. Тобто обернулась темна конструкція з козирка та капюшона. Швидкий короткий крок і рослий хлоп вже впритул зирив на мене. Він був значно вищим, тож довелося роздивлятись сірі очі знизу догори. Холодні сірі очі з дуже розширними зіницями.

— До когось у гості?

— Додому, — відповіла спокійно, з цікавістю озираючи рухливу темряву його зіниць.

Варто було злякатись, але все навпаки — попри застережний шепіт свідомості: «наркоман якийсь», — я щиро зацікавилась силою в його очах. Схиливши голову, він безпардонно роздивлявся мене. Навколо незнайомця наче парило мариво. Раптом він відступив та приголомшено спитав:

— Олеся?

Я моргнула, панічно шукаючи його ім’я у пам’яті. Може аби зняв свою дурну кепку то і згадала б, а так все що мені лишилося — брехати.

— Так, — награно хіхікнула, — Не впізнав? Я зачіску змінила. Кажуть мені так личить ліпше.

— Кажуть...

Він не доказав, ми приїхали. Я перебирала та перекладала свої клуні та пакети з хлібного у спробі затриматись та уникнути нав’язливої уваги хлопця. Мені ж ще треба було знайти свою квартиру, але цей підозрілий, з якогось дива, вирішив зробити джентльменський вчинок. Відібрав у мене важке, та широким жестом пропустив уперед.