Знахідка

Холод.

Холод гриз тіло та крутив нутрощі.

«Добре», — ця проста думка дивувала.

«Що добре? Хіба ж добре коли тобі холодно?»

Відповідь знайшлася миттєво:

«Я жива»

Здатність відчувати засвідчила про це.

Тіло відчувало температуру. Очі, що поволі розплющились, бачили світло.

Світало. Небо розливалось ліловим та блакитним. Самого горизонту не видно за густими деревами.

Різкий хрускіт сухої хворостини злякав мене. Вовк, причаївшись, дивився мені в очі. Хотіла простягнути до нього руку, але щось скувало рух. Щось в’язке, мокре та холодне. Від мого смикання у чорному болоті вовк злякався та втік геть за розлогий кущ ліщини. З гучним чваканням рука нарешті вирвалась зі смердючої багнюки, що до самої шиї поглинула моє тіло. Так, наче я ніжилась у ванні.

Мляво лежати недоречно.

«У тебе плани», — відчуття метушні шкрябало мою свідомість.

Я мала плани, мусила поспішити.

Витративши чимало сил, нарешті змогла видобути себе з полону слизької та в’язкої маси. Піднятись на ноги. Вся перемазана мерзенною сіро-чорною болотною тванюкою.

Поряд розвалини цегляної будівлі огорнуті вранішньою мрякою, далі попід вцілілою стіною лежала перевернута синя бочка, зламані дошки та пляшка шампуню.

«То ось чого я гола», — здогадалась про польовий душ та посміхнулась.

Одяг знайшовся трохи далі, але чомусь пошматований та скривавлений. Я зітхнула та спробувала витягти кофту з купи. З неї випали незрозумілий сірий мотлох та палиці.

«Кістки?», — майнула жахлива думка.

Та ні, лише привиділось у ранковому мареві. Картатою кофтою обтерла якомога більше багнюки, яка стрімко сохла та стягувала ніжну шкіру. Мені це зовсім не подобалось.

«Я? Мені?», — задумалась.

Я не знала хто я. У пам’яті не виринало імені. Лише оте метушливе бажання бігти та ховатись. Раптовий неймовірний страх огорнув мене. Тут небезпечно. Знала, що тут були тварі набагато страшніші за вовків. Спочатку я повинна врятуватись, а вже потім... Потім?

«А що потім?»

— Треба додому. Дома я у безпеці, — я незграбно прошепотіла кущу за яким сховався вовк, а потім голосніше вже перемішаному вогкому болоту: — Дома все моє. Дім дасть відповіді та заспокоїть, — мій голос задзвенів у тиші ранку та сполохав зграйку пташок.

Я прослідкувала поглядом за ними. Сонце вже піднялось і освітлювало галявину з болотним трясовинням та рештки будинків, що оточили мене. Розвалини поросли диковинням. Криві високі та молоді низькі дерева, терен, будяки та кропива. Все вказувало, що я не просто у занедбаній місцині, це наче знищене війною та покинуте село.

Від холоду по голому та вогкому тілу пройшли дрижаки. Я пішла рискати околицями, думу думати краще вдягненою у теплі. Біля колись вибіленої стіни виднівся просвіт арки вирубаного у терені тунелю. Пробираючись дивним проходом, уявила, як мене такою бачать мої друзі, та розсміялась. Гола та перемазана смердючою глиною, довге чорне волосся висить вогкими джгутами...

— Наче та русалка чи мара! — дивна думка розсмішила мене ще дужче. — Невже у мене є друзі?

«У всіх є друзі, — сама спитала, сама відповіла. — Розберися з тим хто ти, а друзів залиш вже на потім»

Сміючись щиро та весело, я вийшла на порослий низьким різнотрав’ям двір. Справа розвалений ґанок та вхід у будинок, що чорною порожньою пащею одвірка, запрошував зайти.

У хаті, в одній з найуціліліших кімнат облаштовано тимчасове житло. Вистигла їжа на столі. Ліжко та диван розстелені, на них та підлогою валялась купа різного мотлоху. Здорові гумові чоботи сумно нудились біля ліжка. Вони точно належали чоловіку, бо були аж сорок шостого розміру. Мені завеликі для носіння, краще вже шкарпетки надибати. Поряд лежав старий наплічник, у якому знову ж таки чоловічі речі. Умовно чистий одяг, консерви та гаманець з документами.

Борислав Генріхович Марленко

Дата народження: 20.07.2019р.

Реєстрація: м. Харків Аджарський пр. 22

Сірооке обличчя хлопця зі світлини голкою врізалось у мою свідомість.

«Борис», — я згадала, що мене бісив його недолугий гумор та постійні хтиві натяки.

Ймовірно він був моїм другом. Друг, якого безсумнівно тут не було. Виникло стійке переконання, що вже ніколи й не буде.

Я роззирнулась. Рештки страви у баняку давно всохли та запліснявіли. Металева з великою квіткою емальована мисочка смерділа давно стухлим молоком. Така руїна була огидна мені. Тут жити я точно б не хотіла.

Під столом знайшлась сіра спортивна сумка. От там вже були мої речі: телефон, запакована їжа та, звісно ж, документи.

Олеся Анатоліївна Глушко

Дата народження: 12.04.2022р.

Реєстрація: м. Харків вул. Софіївська 31, кв. 57