Чи йде на Місяці сніг?

Далеко вгорі, на даху багатоповерхівки, висів великий круглий годинник. Висів він прямісінько навпроти повного місяця, у темному безхмарному небі, мовби його дзеркальне відображення. Навколо небесного тіла скупчилися міріади зірок, формуючи фігури, схожі на кільця, що робили місяць схожим на Сатурн. Тротуаром невеликого міста під цією небесною композицією кудись хутко прокладав свій шлях хлопець. Його обличчя було майже повністю занурене в зелений шарф, який, до речі, пасував до таких же зелених рукавичок і чорної куртки.

Хлопець наспівував пісеньку з реклами «Кока-Коли», роздивляючись яскраві вивіски з назвами магазинів, які вже потихеньку вкривала імла.

Зайшовши до парку (його вже прикрасили до Нового року) з низенькими померзлими деревами, стилізованими під святкові ялинки, він підняв голову і подивився на небо.

«Чи йде на Місяці сніг?» – думка випадково злетіла з язика, і він різко озирнувся, вишукуючи того, хто міг би її почути. Але нікого не побачив і знову поглянув на білу кулю, всіяну тисячами кратерів. Чому вона така біла?

Роздуми юнака перервав дзвінок мобільного в одній з численних кишень куртки, і йому знадобилося кілька хвилин, щоб знайти потрібну й дістати пристрій.

Мама. Він якраз хотів купити їй новорічний подарунок. Авжеж, він знає, чому вона телефонує. Важко видихнувши, приклав слухавку до вуха.

– Сергію, де ти ходиш? Уже всі гості зібралися, лише тебе одного чекаємо! – пролунав гучний, знервований голос матері на тлі новорічної музики та інших голосів міста, що злилися докупи.

– Та я вже майже біля дому, – відповів хлопець, оглядаючи вкриті сніжною плівкою черевики.

– Ще десять хвилин – і ми святкуємо без тебе.

– Постараюся встигнути… – жалібно протягнув він.

– Ну добре: даю тобі двадцять.

Він усміхнувся і хотів промовити «Чудово», але почув гучний крик, а через частку секунди ще й дзвінкий плюскіт води.

– Що там? – із телефону почувся ще більш нервовий голос.

Сергій хутко подивився у бік, звідки почув тривожні звуки, і побачив замерзлий ставок, на поверхні якого виднілася велика діра. З неї стирчала рука. Очевидно, хтось провалився у воду.

– Та то якісь діти у сніжки грають. Все, до зустрічі!

Закинувши телефон у кишеню, він рвонув до ставка. Поки біг, дивувався: чому, люди, які обходять ставок, не допомагають тому, хто у нього впав?

За два метри біля ставка хлопець різко зупинився: сильний сморід вдарив йому в ніс. Затиснувши носа рукою, підійшов ближче і поглянув у діру. Брудний безхатько у дірявій одежі протяжним і хрипким криком волав і борсався – кликав на допомогу.

Сергій озирнувся. Ніхто навіть не намагався допомогти потопаючому. Хлопець почав нервово тремтіти.

«Допомогти чи ні?» – ця думка крутилася у його голові, мов плівка на колесі кінопроєктора: повторюючись і повторюючись. Він згадав, як колись, у дитинстві, підійшов на вулиці до безхатька, і навіть дізнався від того кілька цікавих фактів про наш світ, але мати розгнівалася на Сергія та  відігнала його від того чоловіка. Йому завжди казали сторонитися людей, які не мали дому, радили не підходити до них, бо він міг ще «щось підчепити».

Його думки перервав крик, що долинав із ополонки. Це були благання про допомогу.

Сергій закрив очі. Зробив глибокий вдих, і у його ніс знову вдарив сморід.

«Це все тому, що йому немає де помитися, ось і все, – сказав сам собі. – Тому він і… пахне так».

Сергій розплющив очі і знову озирнувся.

Ніхто, найімовірніше, і не підійде – люди за своєю натурою егоїсти.

Ні. Це твердження неправильне. Не всі.

– Не суди людей по одежі, – тихо промовив він, озираючись у пошуках якоїсь гілляки.

– Не буду, – відповів сам собі, запримітивши повалене дерево.

За кілька важких хвилин, протягом яких він відламував гілляку, подавав її чоловікові і намагався його витягнути всіма способами, які лише спадали на думку, Сергій став мокрий як хлющ. Він почав кашляти, намагаючись зігріти подихом свої червоні руки, на яких вже починала з’являтися тонка льодова кірка.

– Велике д-д-дякую, – стукаючи зубами, промовив безхатько. Він згорблено сів на лавці біля хлопця. На брудній, колись червоній шапці, просоченій ставковою водою куртці та й на сірій бороді замерзлі краплі води перетворилися на маленькі бурульки.

– Та н-нема за що… А як ти взагалі впав у ставок? – запитав, шморгаючи носом Сергій. Він засунув руки в кишені, щоб зігріти хоч трішки.

– Не помітив коріння, коли йшов, і перечепився. Я... я д-думав, що потону, – сіробородий співрозмовник дивно споглядав на юнака такими ж сірими очима.

– Ага… Ну, то я пішов. У мене є свої справи, – він вже зробив крок, але безхатько зупинив його.

– Твій? – чоловік протягнув покритий снігом телефон. – Здається, ти забув його підняти після того, як врятував мене.

– Так. Дякую, – він схопив мобільний і побіг тротуаром у бік свого будинку.

– Це тобі ще відплатиться! – крикнув сіробородий чоловік, знімаючи куртку, щоб викрутити її від води.