18

В лікарняному буфеті нікого не було, крім двох моїх знайомих дівчат: сестри Оленки, та дівчини Лєнки. Ось так, панове… 

Їхній жвавий гомін не дуже підходив до холодної атмосфери цього міста, але був таки 
доречним, бо трохи разважав і відволікав від сумних думок. 

Мої хвилювання щодо батькового відношення до цього неподобства були марними. Слабка посмішка трохи оживила його збледніле обличчя.
 
Дівчата навипередки кинулися з веселим хохотом обіймати мене, чим визвали незадоволення жінки біля каси. Та й батькові це теж не сподобалося. Він дещо суворо привітався з сестрою:

- Оленка, йди до бабусі, там у неї зараз дідусь, заходь після нього. І, досить галасу. Все ж таки, це лікарня, де хворі люди одужують. 
- Вибач, татку, - і, поцілувавши батька й помахав мені рукою, вона побігла до палати.

Я був дуже здивований їхнім спілкуванням. Виходить, що сестра давно вже налагодила стосунки з батьком. З чим це пов’язано: з її звичайним позитивним настроєм, завдяки якому вона не з ким, і ніколи не конфліктувала, чи з тим, що вона знову щось від мене приховує?

Якимось чином, в моїй сестрі вживалися вміння ніколи не сваритися з рідкісною скритністю. Про це говорить хоча б стара історія з плітками про мене та Зою Василівну – Заю. Повний зміст пліток я довідався від матері 
десь півроку тому.
 
Від похмурих роздумів мене відволікла Лєнка, моя дівчина (аж з 
вчорашнього вечора). Вона обережно взяла мене під лікоть та прошепотіла:
 - Не забивай зараз цим собі голову, твій батько невідкладно потребує 
твоєї уваги.

Спочатку я відчув роздратування: чому це вона втручається? Але ж 
дівчина була права. Я зовсім забув про того, з ким прийшов до 
буфету.
 
А батько часу не втрачав. Під час світської бесіди з Оленою він встиг 
повідомити: вона є дочкою двоюрідної сестри його старого приятеля. Для 
нього та дідуся, й, особливо, для бабусі, це було перепусткою до свого 
кола. Лєнка теж, здавалося б пригадала, як зустрічала мого тата 6 років 
тому:

- Олексій Васильович, з Вашого дозволу, мені терміново потрібно їхати 
додому.
 
Вона руками ніжно, та напрочуд міцно притиснула мою голову до свого 
лоба, поцілувала в губи, та потай прошепотіла: 

- Залишаю тебе на самоті з батьком. Якщо хочеш, приїзди потім до мене.

Від цих слів на душі одразу ж потепліло, немов від гарячого сніданку.
 
Поцілував її, я поспішив до батька, що вже пристроївся біля стільця.
 Обирати в буфеті було майже ні з чого. Врешті решт, вирішив пригоститися 
гарячим бутербродом із сиром з чорним чаєм з лимоном. 

Тутешню каву я не ризикнув скуштувати. Що поробиш, вважаю: краще ніяк, ніж якось там. Це, перш за все, стосується кави.
 
Непомітна жінка на касі кудись поділася. Ми були самі в кімнаті.

Зробив ковток чаю й похвалив його, я помітив: батько нічого не з’їв. Його чай та шматок підозрілої піци лежали перед ним. Він похмуро пив чай.
 
- Батьку, кажи вже. Тебе щось мучить? Не приховуй в собі. Це може зашкодити тобі. – з делікатністю слона я спробував почати розмову.
- Вже зашкодило, - пробурмотів він.
 
Батько різко припинив моє белькотання вибачень:

- Все по порядку. Синку, прошу тебе, вибач мене за все, що я зробив лихого вам всім: тобі з сестро, та вашій матері. Так, знаю, що вже вибачався, - знову зупинив він мою спробу перервати його. – Синку, дай мені виговоритися. Очистити душу, як на сповіді. Мені це зараз вкрай необхідно.
 
Я дуже завинив перед вами. Щоб там не сталося між мною та Світланою, дітей своїх забувати не можна було. Мене зараз спокушає думка: перекласти відповідальність за скоєне з себе на інших. На матір – через те, що постійно казала: “Світлана, ця селючка, тобі нерівня.» Батько мій вважав інакше, тільки не хотів втручатися. А я сам ніколи не думав про неї так. Її батько був підполковником у відставці. Галина Петрівна вчителювала в школах при гарнізонах, де проходив службу чоловік. Потім, після відставки, вони обидва працювали в школі твого селища: вона, як і раніше, вчителькою математики, він викладав військову навчальну підготовку. Отож, Світлана «селючкою» ніяк не була. Можна ще й її звинуватити, колишню дружину, твою мати. Коли ми зустрілися з нею багато років тому, закоханість засліпила нас. В одній компанії з нами був і Мишко, той самий, який зараз зветься «Міх Міх». Кумедне прізвисько, це ти його так обізвав?
 
- Ні, - мені важкувато було миттєво виринути зі своїх думок. – Сестра придумала.

- Дійсно, як я одразу ж не здогадався, - невесело посміхнувся батько.

- Ти що сердишся на нього, через те, що він з мамою зараз разом? – мій голос не зміг приховати згурбованності.

- Не ображай мене, синку, - якось дуже сильно відповів він. – Невже ти мене зовсім чоловіком не вважаєш? Мишко завжди був наче «лицар без страху і докору». Коли дізнався, що Світлана обрала мене, вирішив стати осторонь, та не заважати. Хоча щиро зрадів, що його запросили стати твоїм хрещеним. Грав роль доброго дядечка для тебе й сестри. А мене попередив ще перед заміжжям: якщо ми з твоєю матір’ю розлучимося, він буде вважати для себе можливим знову почати залицятися до неї. А якщо зкривджу Світлану, він мене просто вб’є. Ось так...  Коли Мишко одружився, я видихнув з полегшенням. Сам розумієш, що я подумав потім, після його розлучення. Тоді вже я мав не одну подружню зраду за плечима. Хоча й тішив себе надією, що дружина нічого не знає. Світлана закривала на це очі заради дітей. Але недобра напруга між нами була, й виявлялося це у вигляді негараздів та чвар. Я сам їх частіше провокував: все порівнював дружину з коханками. Які вони завжди веселі та доглянуті, а ця тільки своїм урокам й приділяє увагу. Жінкам ще дуже важливо знати, що їх цінують, а не тільки бачать в них безкоштовний рідкий секс, та вирішення побутових проблем. Так і хочеться запитати Мишка при зустрічі, якщо встигну, чи не своїй колишній дружині я завдячую тим, що ще живий? Чи може він все ж таки погарячкував, та не мав наміру мене вбивати? Тільки знаючи, ким твій хрещений працював насправді, я б не дуже сподівався. Такий собі мікс Рембо та ботана ... Оцінити Світлану так, як вона цього заслуговувала, мені допогли розлучення, та невдалий другий шлюб. Якби ж можна було життя назад відіграти... Ця триклята Сніжана ... Мабуть, її доля мені послала, щоб помститися за все те, що я в житті накоїв, й скількох жінок образив... Спочатку, дійсно, втратив від цієї гадини голову. Але таке осліплення дуже швидко закінчилося. Потім, як в шахах – «хто кого передумає». Це ж треба було так вляпатися... Коли вона побачила, що рибка ось зірветься з гачка, одразу ж намалювалася вагітність, та підключилася «важка артилерія» у вигляді її батьків – людей, авторитетних не тільки в наукових колах...
- Синку, ти ще не заснув від мого ниття? – несподівано спитав батько.
- Звичайно ж, ні, - поспішив відповісти я. – Продовжуй. Твоя коханка ще зненацька перехопила мою матір в Харкові, куди та їздила тоді на курси підвищення кваліфікації вчителів. Зі слів цієї жінки, у вас були такі чисті й романтичні відносини, благословенні народженням в майбутньому дитини. Й на шляху до такого омріяного щастя стояли тільки ми: занюхана «селючка» - дружина, проблемний підліток – я, й сестричка – злегка зхиблена на своїх безпритульних тваринах. Це бабуся Галя нам з сестрою велику цю тайну видала нещодавно. Мати мовчала, як партизанка. Не сказала й про те, як вона відповіла тоді твоїй майбутній дружині. Якщо викреслити з відповіді всю непарламентську лексику, залишиться тільки: та хай йому.
 
- Чому ж Світлана мені про це не розповіла, проте повірила цій гадюці? Якби я тоді про це дізнався я б з вами був. – в голосі батька бриніли сльози.