17

Батько стояв біля дверей, за якими його мати, моя бабуся, прийшла до 
тями деякий час тому. Я не одразу помітив, батька мого батька, Василя 
Олексійовича, дідуся Василя. 

Як мені забути моі дріб'язкові образи, та не 
витрачати на них свій час? 

Відверто кажучи, на діда майже зовсім не 
ображався. Він не любив втручатися в інші приватні справи. Тому, коли його дружина, мати мого батька активно допомагала розлученню моїх батьків, дід вирішив зробити вигляд, що нічого не було. Нехай, мовляв, Олексій та Світлана самі розберуться. 
Не встиг я звернутися до тата, як дідусь підкочив до мене зі швидкістю, 
нехарактерною для його віку.

- Василю, онуче мій, який же радий, що все ж таки бачу тебе. Вибач мені за все, не тримай зла. – він так сильно обійняв мене, немов стиснуло гілками міцне, 
немолоде дерев. Очі його блиснули сльозами.

- Не кажи дурниць, діду, - я також притиснув до себе старого. – 
Рідна кров – не вода. Закінчуй з пролиттям сльоз. Разом ми все 
подолаємо.
-Бачиш, мій онук виріс справжнім чоловіком, - поважно кивнув головою дід у бік батька.

Той лише вимучено посміхнувся та запросив нас до палати. Далі відкладати зустріч було неможливо.

Я перший ступив в кімнату, що на мить здалася мені складеною з білого сонячного світла. Аж очі заболіли від напруги. В палаті була лише одна пацієнтка, чий погляд, немов свердло врізався в моє обличчя:

- Васильку, онуче мій рідний, дуже вдячна тобі, що ти все ж таки прийшов. Підійди ближче до мене, погано щось бачу. – прошелестів тихий голос.

Я мовчки взяв її за руку, раптово сльози перехопили горло.
 
- Вибач мені, мій рідний, за все. Так важко на серці, огидно пригадувати, що накоїла. Якби я не втрутилася тоді, можливо твої батьки не розлучилися. Моя самовпевненість багато лиха накоїла. Ти пробачиш мені, мій рідний? – її погляд благав про надію.

- Бабуся…, - моє горло спромоглося лише на це слово, потім почалося якесь рипіння. – Я не тримаю на тебе зла. – Навіть якщо інакше, 
змушений був сказати саме це.

Вона дуже змінилася. Від тої літньої поважної пані, Любові Іванівни, що й вдома взвувала лише туфлі на підборах, завжди була з зачіскою та макияжем, залишилися тільки очі. Саме в них зосередився весь холодний жар колишньої дами, що здатна була змусити діда жити по її команді. 

А для мого батька, найважливішим було не розачарувати свою 
мати, привести в дім нову, більш «гідну поваги» невістку.

- Василечку, - знову вона почала говорити, - твоя мати мабуть не захоче мене бачити, не те щоб вибачити. Й не лише за її розлучення. Я до неї весь час ставилася, як до «селючки», що захомутала мого «синочку». Квартира, в якій ти зараз живеш, (так, я про це знаю) була 
для Олексія та його дружини з самого початку. А коли він одружився зі Світланою, всупереч волі батьків, я не віддала йому цю квартиру. Весь час їхнього шлюбу я здавала її в оренду. Олексій був у роздумах розлучитися, чи ні. Моя пропозиція подарувати йому квартиру з нагоди 
вступу до другого шлюбу, стала у нагоді. Я сама, власноруч віддала мого сина цій аферистці, що всю душу йому вимотала та здоров'я відняла. Чи пробачите колись мене, стару дурепу, ти та Світлана, твоя мати? Добре, хоча б, Оленка, моя онучка, не тримає на мене образу. Вона була в мене минулого місяця.

- З цією «партизанкою» я ще разберусь, - пробурмотів я. – Матері було 
спочатку дуже важко. Ще й я своїм вибриками додавав жару. А потім їй стало легше без скандалів кожного дня, а саме на це перетворився її шлюб. Вона зараз вийшла заміж за чоловіка, що завжди її кохав – мого хрещеного, Міх Міха. Нарешті знайшла щастя в шлюбі. Вони живуть зараз в Туреччині, на Середземномор'ї. Я пізніше можу організувати вашу розмову по відео зв'язку. Впевнений, мати не відмовиться з тобою поговорити. Вона змушувала мене помиритися з тобою та дідом.

- Світлана завжди доброю була. – прошепотіла літня жінка. – Раніше 
мені це здавалося дурістю та слабкістю. Лише нещодавно відкрилося, що це й є справжня мудрість та сила душу – відпустити злість та образу. А, якщо ще й жити щасливо іншим на заздрість, то це ж рідкісне задоволення!

- Так, - невесело посміхнувся я, - дійсно, саме так моя мати й живе. Сестра теж зовсім не знає злості та пихатості. Живе повнимжиттям, в якому є місце і навчанню, й веселищам з 
друзями. Важливу роль в її житті відіграває волонтерська діяльність щодо 
захисту безпритульних та знедолених тварин. Так, вона ще й встигає контролювати роботу інтернет магазину бабусі Галі! Це – такий собі 
сімейний бізнес нашої родини.

Та, що колись була поважною дамою, сумно зітхнула:
- Вони правильно живуть. Й мій чоловік теж такий, як вони. А я все життя намагалася його переламати під себе. А він мовчки стояв, наче 
козацький міцний дуб, та не здавався. Мене це тільки з себе виводило. Ось, до чого довела мене злоба. Лікарі ледве врятували мене зараз, проте попередили – наступний раз буде для мене фатальним.

- Тримайся, бабуся, ми поруч з тобою, не залишимо тебе на самоті з тяжкою хворобою. – я жалів її від щирого серця.

Саме жалість остаточно вилікувала мої образи. Як же ж можна тримати 
злість на людину, що жаль?

- Василю, дякую тобі за доброту та ласку до мене. Не залишай на самоті також свого батька. Йому це зараз вкрай потрібно, але клята гордість не дає змогу зробити перший шаг до тебе. – вона майже закрила очі. Наша розмова, вочевидь, знесилила її.
 
- Що з ним трапилось? Він хворіє? – запитання мої посипалися на бідну хвору, як горох.
- Запитай в нього самого. Дуже втомилася. Покликай мені будь ласка 
мого чоловіка та зачекай в передпокої.
 
Бачу, їй вже набагато краще. Намагається керувати всіма, як і раніше. Я мовчки поцілував її бліду, та прохолодну щоку й вийшов за двері.

Батько стояв прямо напроти дверей. Він був напружений, немов натягнута струна, що може луснути, а не зіграти свою ноту.