9

Врешті решт, зупинила заняття ці моя мати, як завуч. Її аргументом було припинення можливих чуток, і це вже ставало досить актуальним.

Коли я повернувся додому, мати була дома.
 
Це не здавалося дивним. У вихідні вона намагалася не ходити до школи, за винятком екстрених випадків. Якщо була необхідність, то працювала з документами, чи з підготовкою до уроків в своїй кімнаті. Вона зробила там собі щось на зразок кабінету. Поставила комп'ютерний стіл з багатьма надбудовами. Також зробила там собі куточок для занять рукоділлям – вишивкою та шиттям.

Після розлучення в неї стало більше знаходитися часу для втілення своїх мрій. Їй завжди хотілося мати багато кімнатних квітів, але батько був проти них. Він вважав, що через них багато вологи, чи пилюки в хаті. Чого саме більше треба було стерегтися він точно не знав. Тепер мама сама вирішувала, щодо кількості рослин в нашому домі.
 
Єдинє, що стримувало неконтольоване збільшення кількості «зелених друзів» - нестача в матері часу. Та з цим допомагала сестра Оленка. Вона наслідувала любов до живої природи, що в неї трансформувалося в піклування про рослини та тварин.
 
Дома мати запитала мене на одиниці прямо: як я відношусь до дочки класного керівника. Я одразу та з великим полегшенням відповів, що ставлюся до неї нейтрально. Як до молодшої подружки. Як до однієї з подруг моєї сестри, доречі це було правдою. Але моя швидка відповідь й наштовхнула мати на роздуми про те, щось нечисто. Прямо запитувати про те, чи подобається мені класний керівник, як жінка, вона не стала.

Через пару днів відбулася розмова, про зміст якої я дізнався тільки через декілька років. Моя мати, як завуч, зустрілася з Заєю, моїм класним керівником для приватної розмови в нашому парку, що розташован неподалік від центру селища.

Майже одразу Світлана Вікторовна (моя мати), на правах керівника, почала:

- Зоя Василівна, мені потрібно невідкладно обговорити деякі моменти стосовно Вашого класу.

Заю схвилювала не тема розмови, точніше не сам її факт, а офіційний тон. На «Ви», та з повним іменем та побатькові, хоча на той час обидві жінки зверталися один до одної менш офіційно. Вчителі нашої школи, і інших теж, часто називають один одного на “ти”, але з повним іменем та по батькові. А тут – зовсім інше…

Завуч сама помітно хвилювалася:

- Зоя Василівна, я сьогодні розмову веду не тільки, як Ваш безпосередній керівник, але й, як мати. Мій син проявив неабиякий інтерес до вивчення англійської мови. Він планує вступ до одного з провідних технічних вишів Харкова, та України. Для цього потрібно здавати ЗНО з англійської мови. Мені було б неприємно та недоречно для нього, якщо мрія прикро не здійсниться.

До чого Ви ведете, Світлана Вікторівна? – пробурмотіла не зовсім ввічливо Зая.

А веду я, Зоя Василівна, до чутків, що вже почалися поширюватися нашим селищем. Тут Вам не мегаполіс, тут всі всіх знають, чи хоча б чиїсь родичів, або друзів. Тільки тому, що я становлюсь с величезною повагою до Вас, як до професіонала, я й веду тут і зараз цю приватну, та не дуже приємну розмову.
 
- Світлана Вікторівна, перед влаштуванням на цю посаду, я не приховувала від Вас нестачу досвіду роботи в школі. Та, відверто кажучи, все своє життя я прожила в великому місті й не знала про силу чуток.

- Добре, давайте відверто. Чи знаєте Ви щось про початок романтичних стосунків між моїм сином, та Вашою донькою Оленою?  

Зая відчайдушно почервоніла, та тихо відповіла, що ніяких романтичних стосунків між цими двома підлітками немає. Потім стисло переказала перебіг останнього додаткового заняття в неї вдома.

- З боку Вашого сина до моєї доньки ніякої симпатії я не помітила. Що дуже засмучує мою дитину, бо є нерозділене почуття в неї до нього.

Світлана Вікторівна помітно потепліла до співрозмовниці:
- Зоя, це не все, про що йдеться в плітках. Кажуть, деякі з охочих до балачок, що мій син нерівно дихає не до твоєї доньки, а безпосередньо до тебе.

Зоя від раптовості та незвичності теми аж зайшлася від кашлю. Світлана Вікторівна сама вже почувалася недобре. Дочекавшись поки «англійка» відкашляється, та пригостив її заспокійливим, незабувши про себе, вона все ж таки мала твердий намір довести неприємну розмову до кінця:

- Зоя Василівна, я все чекаю на твою відповідь. 

Зая трохи помовчала:

 - Я не мала ніякої згадки про те, що Ваш син може зацікавитися мною, як жінкою, а не тільки, як викладачем англійської мови. Та й моїм предметом, я гадала, він цікавиться тільки з метою успішного складання ЗНО. А тут таке… Світлана Вікторівна, я не збиралася й не збираюсь нікого тут зваблювати в селищі. Якщо б і схотіла, то Ваш неповнолітній син був би останній, про кого б я подумала.

- Я Вам вірю, саме тому і розмовляю саме тут і приватно. Рекомендую припинити додаткові суботні заняття. До останнього дзвоника залишилося менше місяця. А там і до випускного недалеко. Маю надію, що ми з Вами гідно переживемо цей складний час. І це не завадить Вам і надалі працювати в нашій школі.

- Дякую, я зрозуміла Вас. Якщо дозволите, я відкланяюсь перша. Недобре себе почуваю.

З цими словами Зоя повільно пішла додому. А от якби залишилася ще на пару хвилин, то стала би свідком ще однієї події. 

Почувши слабкий шурхіт, мати озирнулась, й побачила (кого б ви подумали?) свою власну дочку – Оленку. 

- Ти все чула?, - запитала мати.

- Так, - пробормотала похмуро сестра. – Не чіпай, будь ласка, Заю, вона – хороша. 

- Ну, доню, давай с тобою домовимся, що ця розмова залишиться поміж нами. І насамперед Василь не повинен про це знати. 

- Але це ж неправильно!

- А жінку з донькою підставляти під гострі язики пліткарів це чесно, чи вірно? Я пізніше сама йому про все це розповім. Домовилися?
  
- Так, домовилися.

Сестра таки дотримала свого слова. Про цю розмову я дізнався через декілька років від матері.
 
Може, так було й правильно. Мало що я міг б натворити, якби дізнався про це тоді, в травні того року.