4

Я – не тюхтій, як могло здатися... Просто погода підходить для роздумів.

Дійшовши все ж таки додому, не впавши, я одразу ж зробив спробу заснути. Завтра ж рано вставати на работу.

Я знімаю однокімнатну квартиру в самому центрі міста. Так званому "тихому старому центрі". До моєї роботи мені пішки годину. На машині – 20 хвилин. Тільки я поки без власної машини, але планую придбати. Треба ще навчитися керувати нею.

Ви, мабуть, думаєте, що оренда такої квартири не по кишені програмісту-«мідлу». Ну, я скоро вже стану «сеньйором». Це – наступний рівень в нашій ієрархії, після «джуна» - початківця, та «мідла» - того, що вже пропрацював в цій сфері деякий час.

От, і знову я вихваляюся своєю крутістю... Хоча оренду своєї квартири я все одно можу собі дозволити. Просто тому, що вона належить батькам мого батька. Не діду та бабусі!

Раніше я знімав квартиру в одному з віддалених районів міста. Дуже багато часу витрачав на дорогу. Часто по роботі мені доводилось затримуватися. В таких випадках я додому не їхав, ночував в офісі, в кімнаті відпочинку. Мій батько дізнався про це під час однієї з наших нечастих зустріч. Запропонував пожити в квартирі його батьків. Я відмовився. Тоді він запропонував мені арендувати її по дуже низькій ціні. Я погодився.

Я лежав у ліжку з відкритими очима. Сон не йшов, спогади прогнали його.

От же ж я – йолуп. Забув про головне, про те, що спричинило весь цей меланхолічно- ностальгійний фонтан.

Сьогодні, в своєму улюбленому кафе я знову побачив її. Минуло 5 років. Вона сиділа за столиком біля вікна з якоюсь приятелькою. Пила своє улюблене капучино. Я не найсмілився підійти до неї. Може, таки я тюхтій? Чи совість дає про себе взнаки? Як вона мене зустріне...

Допивши каву з тірамісу обидві жінки, за якими я потай спостерігав, пішли, не звернувши на мене уваги.

А я залишився та й поринув у спогади. А потім ще й цей сніг...

Цікаво, що завтра, точніше вже сьогодні за погода вранці буде? Досить, буду вирішувати проблеми, коли побачу їх. Так вона вчила мене...

... В самому кінці того «полуничного» літа наш класний керівник, що також була вчителькою англійської мови, раптово звільнилася, та поїхала з селища. Гострі язики вирішили, що вона поїхала за кордон з коханцем.

Чи то було так насправді, чи ні – не знаю. Але вчителі англійської мови в нас з’являлися та зникали напрочуд часто. Звичайно, ми ж не велике місто, хоча й дуже близько від нього знаходимся. З місцевих у нас не було “англійців”. Всі інші були, а от цих не було.

Багато наших дівчат їхало до Харкова, де отримували педагогічну освіту. Якщо раніше хоча б деякі з них поверталися додому, та працювали в сільських школах, то тепер таких майже не залишилося. Так й моя мати більш ніж двадцять років тому поїхала з рідного селища заради освіти. Отримавши диплом вчителя математики та фізики, вона також там надибала мого майбутнього батька, який був тоді аспірантом в педагогічному інституті. Сам він закінчив інший інститут, в якому я теж не так давно складав іспити.

Чому типовий міський “піжон” (зараз би назвали його “мажором”) приїхав з мегаполіса до задрипаного містечка? Нікому не відомо… В його батьків тоді вже була ця квартира, де я зараз мешкаю. Але чомусь вони не дозволили єдиному синові з молодою дружиною жити там. Не догодила їм чомусь невістка-селючка із “Задрипанська”. А батько все ж кохав її тоді. Тому й переїхав з нею до селища, де пропрацював вчителем математики та фізики декілька років. А мати працювала тоді секретарем покійного директора школи.

Все любили один одного. Мати була дуже гарна тоді. Одночасно до неї залицялися два хлопця. Вона обрала мого тата. Другий став дружкою на весіллі, та моїм хрещеним батьком…

Ось знову мене занесло не туди. А завтра рано вранці треба вставати…

З Зоєю Василівною, нашою новою вчителькою англійської мови та класним керівником, мати познайомилася завдяки тому самому “полуничному бізнесові”. Вона народилася в скрутному становищі тоді: без роботи, без чоловіка (чи далеко від нього) та з дівчинкою-підлітком до того ж.

З усіх скарбів в неї був лише диплом вчителя англійської мови, але дуже мало офіційного педагогічного стажу. Та ще й диплом примудрилася загубити десь (от же ж розява). Тільки й була справка про отримання диплома.

Вона працювала спочатку репетитором англійської мови, та на приватних курсах іноземних мов. Після оформлення документів, стала більш працювати індивідуально з учнями. Часто простуджуючись, вона мусила більшість уроків вести онлайн по відео зв’язку. Так вона могла більше уваги приділяти чоловіку та доньці.

Чоловік на той час вже деякий час працював за кордоном. Спочатку він поїхав туди сам, обіцяв забрати згодом до себе дружину з донькою. Потім якось про це забув. Шуткував все про те, який він там популярний серед місцевих жінок. Виявилося, що не шуткував… Надіслав листа, в якому розповів про свої почуття до іншої жінки, звичайно, молодшої. Запропонував пожити окремо та перевірити свої почуття, але й також сподівався на довге та вірне очікування своєю Пенелопою, мається на увазі Зоя.

Грошей він більше не давав. Сказав, що дружина їх протренькає, тому він відкрив на ім’я доньки довгостроковий рахунок в одному з європейських банків. А ти, мовляв, дурна баба, вчися гроші заробляти. Разом і схуднеш. 

Але доньку треба було годувати та одягати зараз, а не після виповнення вісімнадцяти років. Та й за квартиру платити. З роботою було важче. Можна було б знайти щось на повний день. Але донька з її вередуванням? Треба було постійно за нею хоча б одним оком стежити.

Тоді Зоя пригадала про ще одну свою “цінність” – колекцію орхідей, що вона збирала, доки могла це собі дозволити. На добрива для них вже грошей не було, добре хоча б на воду ще вистачало. Вона почала продавати свої квіти в тій самій спільноті з соціальної мережі, де ми під керівництвом бабусі торгували полуницею. Так її знайшла моя мама.

Зацікавившися занадто низькою ціною за рідкісні екземпляри, мати зустрілася з Зоєю. За чашкою кави розповіли трохи про себе.