1

Я живу в Харкові тільки 5 років, але вже таємно обожнюю. Інші вголос сварять його, а я - захищаю в соціальних мережах, та й не тільки.

Раніше я жив в маленькому містечку Харківської області, й приїздив сюди тільки на екскурсії з класом.

Одного разу, на травневі свята, нас, старшокласників, привезли до цирку. Я досить не можу забути того радісного очікування, що було майже у всіх в автобусі. Перед виставою можна було проїхатися на циркових маленьких поні. Й сама вистава, після якої всі дівчата вирішили стати повітряними гімнастками, а хлопці – дресерувальниками левів!

Також пам'ятаю яскраві новорічні декорації на центральних вулицях та площах міста. Ми просто раділи величезній ялинці на центральній площі міста. Іграшки на яку, до речі, майстрували дітлахи зі всієї області. Сестричка намагалася побачити свого ведмедика, пошитого разом з бабусею Галею. А ми удавали, що бачили цю іграшку разом з нею.

Вже почалися зимові канікули, чому раділи не лише школяри, але й моя мати – вчителька математики, фізики. Вчительські діти знають, що, нажаль, робота викладача не закінчується за дзвоником. Батько, викладач одного з харківських технічних вузів, був взагалі постійно зайнятий. Такий зайнятий, що приїздив до нас до селища лише на вихідні. Й жив майже весь тиждень в своїх батьків, неподалік від роботи. Від Харкова їхати до нас десь годину.

Батьки нагородили мене поїздкою з катанням на майже всіх атракціонах та дегустацією шашликів за гарне закінчення першого півріччя 9 класу. Це був рідкісний випадок, коли вся родина була разом. Батько з матір’ю, я та молодша сестричка. До речі, батько Олексій Васильович, а мати – Світлана Вікторівна. Ще й сестричка Оленка.

Як же ж весело ми час тоді проводили! «Старі» не сварилися, сестра не вередувала. Ми вирішили проігнорувати шашлики на площі, та замінити їх величезною піцою в кафе. Тато був в гуморі - згадав про те, що він має почуття гумору. Мама щиро сміялася з його жартів.

На жаль, це був останній вечір, на якому сім’я була разом. Одразу ж після закінчення тих новорічних свят батьки розлучилися.

Мати не вважала за потрібне приховувати від мене справжні мотиви. Саме тоді вона дізналася про те, що в батька була інша жінка, вагітна від нього.

Батьківський шлюб не витримав цього випробування, хоча до того протримався більше, ніж півтора десятка років.

Зі своєю тогочасною підлітковою безапеляційністю я вважав винним повністю в розлученні спочатку батька. Як же ж так, він кинув мене, сестру та й матір теж, заради якогось немовля, ще ненародженого? Потім я став вважати винною тільки мати. Інші ж жінки можуть жити з чоловіком, що зрадив, чому ж ця “Леді Принциповість” не може?

Тільки зустріч, що відбулася через пару років, змогла примирити мене з батьками.

Й лише нещодавно відкрилася мені дуже проста істина – вони не були зобов’язані проживати свої життя заради мене й сестри. Кожне життя унікальне та неповторне. Кожний має право на особисте щастя. Якщо для батька було краще жити з новою родиною, то для мами – без щоденних сімейних сварок.

Дякую тій, що пояснила мені це, хоча й зрозумів я все набагато пізніше.

Так або інакше, але життя наше вражаюче змінилося.

Спочатку вчитися в мене зовсім бажання не було. 9 клас я сам не пам’тав, як скінчив. Весь час був знервований, поривався починати бійки та сварки в школі.

Директор, мудра жінка, розібралася в цьому кошмарі, як найкраще. Мати відправили в учбову відпустку, а потім в щорічну. Мене перевели на домашне навчання до кінця півріччя. Дома нам було легше.

Сестра продовжила ходити до школи. Її – школярку початкової школи ніхто не зачіпав. Все ж таки іноді непогано бути дитиною вчителя. А якщо врахувати, що чоловіків-вчителів в нашій школі не було, то зрозуміло, чому мою мати підтримали колеги, та не дали мені загубити відмінне навчання. Хоча я й намагався це зробити.

Мати їздила до Харкова на курси підвищення кваліфікації працівників середніх шкіл. Вранці їхала маршруткою до міста, відстоюючи велику чергу разом з тими, хто їхав на роботу. Потім, в одному з корпусів Педагогічного університету навчалася на курсах.

До речі, саме по дорозі на ті курси вона, в свій час й дізналася про зраду батька.

Коханка батькова, яка на той час була його аспіранткою, зустріла мати після курсів та все їй розповіла про чоловікові романтичні пригоди. Й не просто розповіла, а ще й з доказами у вигляді еротичних фотографій та витягом з УЗД. Мати спробувала не звертати уваги на хитрюче дівчисько, але не на ту натрапила. Одразу ж почула кучу слізогінних історії про те, що мій батько з нами всіма жив тільки з жалю до смертельно хворої дружини.

Брехливий чоловік не став зпростовувати наявність юної вагітної коханки. В його майже 50, та ще й при постійному стані «голова сивіє, а чоловік шаліє», це приємно тішило гордість. Так тішило, що саме це й стало останньою краплею терпіння матері.

Я тоді повністю її підтримував. Ніяк не мог збагнути, чим дитина тієї фіфи краще за нас з сестрою.

Батько не збирався одружуватися з цією аспіранткою, але був змушений це зробити. Набагато пізніше він признався мені, що його змусили це зробити. Він звинуватив своїх дружин – колишню та майбутню. Головним чином, колишню.

Але не тільки жінки завинили перед батьком. Нахабне дівчисько, тобто майбутня щаслива наречена була донькою якихось там знайомих батьків тата. З ними враждувати бажання не було. Ще хвиля пліток, започаткована довгим та злим язиком обуреної коханки, могла зашкодити репутації тата. Одне діло, вихваляння романом з дівчиною, трохи старшої за твою дочку, але зовсім інше, коли над цим хихотить весь склад вишу.